Фінальна битва

Ніч здавалася надто тихою.
Занадто гладкою — такою, яку тиша буває тільки перед тим, як щось зламається.

Ми з ним сиділи на дивані, притиснуті один до одного так міцно, ніби боялися відпустити навіть повітря між нами.
Його рука лежала на моєму животі, великий палець повільно гладив мою шкіру крізь одяг.

— Я не дозволю, — повторював він тихо, майже шепотом. — Я не дозволю нікому забрати вас у мене.

Я кивала, хоч всередині тримав страх.

Охорона поліції стояла просто надворі.
Та ми обидва знали: якщо він — той хлопець, «тінь» з минулого — захоче потрапити сюди…
він знайде спосіб.

О пів на другу ночі я почула це першою.

Легкий звук. Наче пальцем провели по склу.

Я різко підвела голову.

— Ти чула? — прошепотів він.

— Так.

Ми обидва завмерли.

І тоді — ще один звук.

Більш чіткий.
Більш упевнений.

Стук.

І ще один.

Стук. Стук.

Він підвівся, притиснувши мене до себе.

— Йди за мною. Повільно. Не дихай голосно.

Ми підійшли до вікна — але він зупинив мене за два кроки.

Пальцем показав: не підходь близько.

Сам — обережно відсунув штору.

Я побачила тільки його профіль.

Але по тому, як він різко втягнув повітря — зрозуміла: ТАМ ХТОСЬ Є.

— Це він? — прошепотіла я.

Він закрив штору й обернувся.

Його обличчя було блідим.

— Так.

Стук повторився — тепер у двері.

Поліція мала стояти надворі.
Але зараз їх там не було.

— Де охорона?! — я задихнулась.

Він схопив телефон, але… там не було сигналу.

— Глушилка, — сказав він тихо. — Він готувався.

Стук став гучнішим.

Бам. Бам. BAM.

— Відчиняйте, — пролунав голос.

Молодий.
Рівний.
Холодний.

Не кричав. Не нервував.

Голос людини, яка впевнена, що все вже вирішено.

— Я знаю, що ви тут, Олександре Ігоровичу, — вимовив він майже весело. — Ви завжди любили тишу. А тепер раптом зникли? Некрасиво.

Мене пробрало дрижаками.

— Він хоче, щоб ми вийшли, — прошепотала я.

— Ми не вийдемо, — відповів він. — Ніколи.

Але дверний замок почав повільно крутитися.

Без ключа.
Зовні.

— Як він це… — я не встигла закінчити.

Він притис мене до себе й прошепотів:

— За мене. За дитину. За нас. Ховайся.

— Але…

— НІ! — його голос зірвався. — Ти станеш за шафу. Не виходь, навіть якщо почуєш крик. Чуєш? ДИТИНА — ГОЛОВНЕ.

Я тремтіла.

Але пішла.

Бо я знала: він не говорить це як чоловік.
Він говорить це як батько.

Двері різко відчинились.

Я закрила рот долонею, щоб не видати звук.

— Нарешті, — сказав незнайомий голос. — Мені довелося відвести тих «охоронців». Вони такі передбачувані.

— Не підходь, — його голос був низький, спокійний… але я чула в ньому метал.

— Чому? — легкий сміх. — Ти ж сам мене навчив, що треба говорити з тими, кого хочеш… звільнити від страждань.

Кроки.
Повільні.
Спрямовані.

Я визирнула на секунду.

Хлопець років двадцяти п’яти.
Темні очі.
Худа постава.
Але в тому, як він рухався… був холод, якого не має бути у людини.

— Ти забрав у мене все, — сказав він. — Ти забрав мій талант, мою голову, моє майбутнє.
Пауза.
— Ти забрав МОЮ рівновагу.

— Я допомагав тобі, — відповів він. — Ти був хворий.

— Хворий? — голос хлопця підскочив на півтона. — Хворий?
Він зробив крок ближче.
— Я був генієм. А ти — хотів зламати мене, бо боявся. Бо бачив у мені щось… що лякало тебе.

Я бачила, як він стискає руку — і там блиснув метал.

Ще один ніж.

Мене прошибло холодом.

— Віддай мені те, що в тебе є, — прошепотів хлопець. — Віддай мені її. Вона не мусить жити з тобою.

Мене охопив страх — але не за себе.

За дитину.

Він зробив крок уперед.

— Вона носить мою дитину, — сказав він твердо. — І я не дам їй і нашому сину страждати через тебе.

Хлопець завмер.

Повільно обернувся.

— О, так ось воно що.
Його голос став тихим, хворобливо-м’яким.
— Вона вагітна.

Він усміхнувся.

— Тим краще. Дитина ще не бачила світу. Їй буде легше піти.

Моє серце зупинилося.

Він кинувся вперед.

— НІ! — вигукнула я, вибігаючи з укриття.

— КАТЯ!!! — закричав він.

Хлопець повернувся на звук.
Ми зустрілись поглядом.

І я вперше побачила там не ненависть.

Порожнечу.

Повну.

Безкраю.

— А ось і мама, — прошепотів він.

Все сталося за секунду.

Хлопець змахнув ножем.
Я встигла закрити живіт руками.

Але він — Олександр — кинувся між нами.

І ніж увійшов у його плече.

Я закричала.

— НІ! НІ! НІ!

Він стояв між нами, тремтів, але не відступав.

— Не торкайся її… — прошепотів він. — Ніколи…

Хлопець зробив рух, щоб ударити ще раз—

ГРУПА ПОЛІЦІЇ Увірвалася в ДВЕРІ.

— ЗБРОЮ НА ПІДЛОГУ!!!
— НЕ РУХАТИСЯ!!!
— КИДАЙ НІЖ!!!

Хлопець обернувся, здаючись на мить розгубленим.

І цю мить вистачило.

Офіцери повалили його на землю.

Він кричав, сміявся, плакав одночасно:

— ВИ ВСІ МЕРТВІ!
— ВИ ВСІ МЕРТВІ!!!
— ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ, ВІН — МОЯ ДУША!!!

Його зв’язали, вивели.
Крики стихли тільки тоді, коли двері зачинились.

Я впала поруч із ним, тримаючи його за обличчя.

— Боже… Олександре… кров… ти весь у крові…

Він усміхнувся крізь біль.

— Катю…
Він поклав долоню на мій живіт.
— Ви обоє… цілі?

Я заплакала так, як ще ніколи не плакала.

— Так… так… ми цілі… ти врятував нас…

Він видихнув, закриваючи очі.

— Я обіцяв.

Парамедики забрали його на носилках.

Я йшла поруч, не відпускаючи його руки.

— Я не залишу тебе, — прошепотіла я. — Ніколи.

Його пальці злегка стиснули мої.

Минав час.

Слідство. Арешти.
Олена — у психіатрії.
Хлопець — під охороною та експертизою.