Правда,що ховалася за спиною

Повітря в будинку стало важким, густим, ніби хтось невидимий стояв поруч.
Ми з ним сиділи нерухомо, дивлячись на телефон, де все ще світились слова:

“Ти думаєш, це я? Ні.
Ти навіть не уявляєш, хто за цим стоїть насправді.”

Я мимоволі стискала його руку, а він — мою, так міцно, що пальці побіліли.

— Це… не Олена? — прошепотіла я.

— Ні, — він проговорив повільно. — У неї немає доступу до мого номера. І…
Він перевів погляд на вікно, за яким згущалась ніч.
— Стиль повідомлення — інший. Холодний. Розсудливий. Неістеричний.

Я ковтнула повітря.

— Хто це може бути?

Він затримав дихання — і тут я вперше побачила в ньому страх.
Не за мене.

За те, що він знає… або здогадується.

— Кать, — він обернувся до мене, взяв мої руки в свої, — мені потрібно, щоб ти вислухала. І не злякалася.

Я завмерла.

— У мене був… один ворог.
Пауза.
— Людина, яка хотіла нашкодити мені задовго до того, як ти з’явилася в моєму житті.

Я не дихала.

— Ворог?
— Так.
Він відвернувся, наче ці спогади палили його.
— Колись я працював у іншому університеті. Вів курс. І був студент… хлопець… дуже талановитий, але з темними нахилами.
Пауза.
— Він мав манію контролю. Агресію. Залежність. Він… нав’язливо “прив’язався” до мене. Плутав повагу та одержимість.

Я здригнулась.

— І що сталося?

— Я повідомив керівництво. Його вигнали. Він був нестабільний.
Він затримав подих.
— А перед тим як піти, сказав мені: “Ти пошкодуєш. Я заберу в тебе все, що ти колись полюбиш.”

Моє серце зупинилося.

— Він… може бути тут?

— Він зник на кілька років. Я думав, він поїхав за кордон, лікується… чи просто зник у тіні.
Він потер скроні.
— Я ніколи не казав тобі, бо не хотів лякати. І думав, що це минулося.

Він знову поглянув на телефон.

— Але цей тон… ці слова…
Пауза.
— Це дуже схоже на нього.

Я обійняла себе руками.

— Але чому тепер? Чому після всього цього часу?

Він повернувся до мене — і в його очах було стільки страху за мене, що я сама почала тремтіти.

— Бо я полюбив тебе.
Його голос зірвався.
— І хтось, хто хотів зруйнувати моє майбутнє, нарешті побачив, що у мене є те, що можна забрати.

Ми сиділи в тиші.
Важкій, гострій, що різала тіло зсередини.

— Це все не випадково, — прошепотала я. — Олена… її напади… відео… погрози…

Він кивнув.

— Олена була нестабільною, але її направляли. Підштовхували.
Його голос був жорстким.
— Хтось злив інформацію. Хтось грав на її слабкостях.
Він глянув на мене.
— Хтось хотів, щоб вона зірвалась.

Я посіпнула головою.

— Ти думаєш… він використовував її?

— Так.
Він різко підвівся і почав ходити кімнатою.
— Олена була легка мішень. Вразлива.
Пауза.
— І вона зробила брудну роботу за нього.

Я здригнулась.

— А тепер… коли вона за ґратами…
— …він виходить на перший план, — закінчив він за мене.

Я відчула, як стискається живіт — не боляче, але тривожно.

— А якщо він… небезпечний для нас? Для дитини?

Він підійшов до мене, присів поруч, взяв мої руки в свої сильні, теплі долоні.

— Я клянуся тобі:
якщо він доторкнеться до тебе або малюка,
я…
він зробив видих, повільний, важкий
…я не дам йому жодного шансу.

Я торкнулась його щоки.

— Я вірю тобі.

Він зімкнув повіки, ніби тільки ці слова тримали його на плаву.

У цей момент — тиша різко змінилась.

РІЗКИЙ СТУК У ДВЕРІ.

Ми обидва здригнулися.

Стук повторився, гучний, владний.

— Поліція! Відчиняйте!

Він підвівся, але не зрушив з місця.

— Це може бути він, — прошепотіла я. — Прикидається…

— Ні.
Він глянув через вікно.
— Це справді поліція.

Він відчинив двері — за порогом стояли двоє офіцерів.

— У нас нова інформація у справі, — сказав один із них.

— Що сталося? — спитав він, притискаючи мене ближче.

Офіцер дістав планшет.

— Ми перевірили телефон, з якого вам надійшло повідомлення.
Пауза.
— Він належав не Олені… і не якійсь сторонній людині.

— Кому? — запитав він тихо, але в голосі відчувалась небезпека.

Офіцер підняв очі.

— Вашому колишньому студентові.
І додав:
— І він… уже кілька місяців перебуває у місті. Під вигаданим ім’ям.
Пауза.
— І він шукає вас.

Я втратила дар мови.

Він зблід.

А офіцер продовжив:

— І останнє:
Сьогодні вранці ми отримали офіційне повідомлення.

— Яке?..

Офіцер зробив крок ближче.

— Він три дні тому вийшов із психіатричної клініки.
Пауза.
— І зник.
— Без запису.
— Без нагляду.
— Без адреси.

Я закрила рота рукою, щоб не закричати.

А офіцер додав:

— Він уже стукав у двері вашої старої квартири.

Він опустив голову.

— Він… знає, де я жив.

— І він знає про Катерину, — офіцер глянув на мене.
— Ми вважаємо, що він причетний до всіх подій останніх тижнів. Він… грає з вами.

Я притиснула руки до живота.

Він схопив мене в обійми.

— Що нам робити? — голос його зривався.

— Не виходити з дому, — сказав офіцер. — Ми виставимо охорону.
Пауза.
— Але будьте готові…
Він знизив голос.
— Якщо він знайшов вас один раз — він знайде вдруге.

Я відчула, як мої пальці вчепились у його сорочку.

— Це… кінець? — прошепотіла я.

Він торкнувся мого чола своїм.

— Ні, мала.
Його дихання було гарячим, нерівним.
— Це — фінальна битва.