Правда,про яку не можна мовчати

Сині проблиски миготіли крізь вікна так різко, ніби шматували темряву на уламки.
Поліцейські машини під’їхали до будинку, і кожен удар сирени віддавався у моїх грудях.

Олена стояла на колінах, руки підняті вгору, обличчя — спотворене переможним оскалом.
Вона виглядала так, ніби це її тріумф.
Наче вона перемогла.

Він стояв переді мною, груди важко піднімались — не від страху за себе, а від страху за мене.
За дитину.

— Тримайся позаду мене, — прошепотів він. — Не виходь вперед. Не зупиняйся.

Я кивнула, хоча всередині все тряслося.

Двері відчинились різко.

— Поліція! Ніхто не рухається!

Троє чоловіків у формі увірвались у будинок.
Двоє націлилися на нього — бо саме він виглядав небезпечним у дану секунду: високий, напружений, кров на рукаві від порізу.

Олена… зробила найогидніший жест:

впала на підлогу та закричала.

— Він напав на мене! Врятуйте! Я ледь втекла! Їх двоє — вони хотіли вбити мене!

— Вона бреше! — вигукнула я. — Це вона прийшла з ножем! ВОНА НАМ ПОГРОЖУВАЛА!

Поліцейський підняв руку.

— Тихо! Усі мовчати!

Він повільно підійшов до Олени.

— Ви в порядку?

— Н-ні… — вона почала імітувати ридання. — Він… він хотів мене вдарити… хотів змусити мовчати…

У мене почали труситися коліна.

Він стиснув мою руку.
Я відчула його подих на своїй щоці:

— Все добре. Ти не одна. Говори правду — і ми вистоїмо.

Поліцейський перевів погляд на нього.

— Ви щось хочете сказати?

Він зітхнув, але голос його звучав твердо:

— Так. Вона проникла в будинок, напала з ножем, погрожувала моїй…
Він ковтнув, поглянув на мій живіт.
— …моїй сім’ї.

Олена знову закричала:

— Брехня! ВИ ВСЕ ПІДСТАВИЛИ! Він— МАНІПУЛЯТОР! ЇЇ ТЕЖ ВИКОРИСТАВ!

Поліцейський наблизився до мене.

— А ви? Підтверджуєте чи заперечуєте слова?

Я відчула, як у грудях піднімається хвиля — не страху.
Не паніки.

Правди.

— Так, — я проковтнула клубок у горлі. — Вона бреше. Вона тижнями переслідує нас.
Пауза.
— Вона напала на нього. На мене. На нашу…
Я поклала руки на живіт.
— …дитину.

Поліцейський здригнувся.

Олена на мить завмерла.
В її очах блиснуло щось чорне, бездонне.

— Ооо… — вона засміялася тихо, надтріснуто. — Отож… вона вже скаже, що вагітна. Яку жалісну роль вибрала.
Вона знову закричала:
— ВОНА БРЕХУНКА!

А я вперше за весь час відчула:

досить.
ДОСИТЬ.

Я зробила крок уперед.

Він хотів зупинити мене — але я нахилила голову і прошепотіла:

— Довірся мені.

І тоді я заговорила.

Голосом, який навіть мене здивував — спокійним, рівним, але гострим, як лезо:

— Вона не просто бреше.
Пауза.
— Вона була у моєму житті задовго до цього нападу.

Олена смикнулась.

— Я бачила… як вона стояла під гуртожитком.
— Я бачила її на зупинках.
— Я бачила її в коридорах, коли вона стежила.
— Я бачила її біля нашої машини, коли вона порізала колеса.
— Я бачила, як вона знімала мене на телефон.
— І я бачу, як вона робить це зараз — бреше вам, у вічі, без сорому.

Поліцейський дивився уважно.

Я продовжила:

— Ви хочете доказ?
Я вказала на поріз на руці Олександра.
— Ось він.
Пауза.
— І на ножі є її відбитки.

Поліцейські обмінялися поглядами.

Олена скрикнула.

— ВОНИ ВСЕ ПІДСТРОЇЛИ! Я… Я ЦЕ НЕ РОБИЛА! ВОНИ ХОТІЛИ ВБИТИ МЕНЕ!!!

— Стоп, — сказав офіцер різко. — Давайте подивимось, що каже експертиза.

Другий поліцейський підняв ніж у рукавиці.

— Відбитки… тільки одні.

Він подивився на Олену.

— Ваші.

Її обличчя перетворилось на маску жаху й ненависті.

— НІ!
— НІ!!!
— ВОНИ… ВОНИ ВСЕ ПІДСТРО…

Поліцейські скрутили їй руки.

Вона виривалася, кидалася, кричала так, що тріщали вікна:

— ВІН МОЄ ВСЕ!!!
ВОНА ВИКРАЛА ЙОГО!!!
ВОНА НІКОГО НЕ ЛЮБИТЬ!!!
ВОНА ВБ’Є ДИТИНУ!!!
ВОНА…
— ЗАБЕРІТЬ ВІД НЬОГО ЇЇ!
— Я ПОВЕРНУ ЙОГО!!!
— Я ПОВЕРНУ!!!

Її тягли до машини, а вона все ще видиралася, немов дика тварина.

І тоді, перед тим як дверцята зачинились, вона прошепотіла мені, дивлячись просто в очі:

— Це ще не кінець, Катю.
Її усмішка була тонкою, як лезо.
— Тебе чекає сюрприз.

Поліцейські поїхали.

Будинок знову став тихим.
Але тиша тепер була інша — не небезпечна, а втомлена.

Я не витримала — впала на коліна, сльози прорвались.

Він підбіг, обійняв мене, опустившись поруч.

— Все. Все, мала. Її забрали. Все закінчилося.

— Ні, — прошепотіла я. — Вона сказала…

— Вона сказала те, що каже людина, яка втратила контроль.
Він підняв моє обличчя руками.
— Я не дозволю їй повернутись у наше життя. Ніколи.

Я притиснулась до нього.

І прошепотіла те, що носила в собі весь цей час:

— Я так сильно люблю тебе.

Він обійняв мене, торкнувся мого живота і сказав:

— А я люблю вас обох.
І тепер…
Його голос став тихим.
— Тепер ми вільні.

Але коли ми повернулись у вітальню, на столі миготів його телефон.

Повідомлення.

Одне.

Коротке.

Без номера.

І в ньому лише одне речення:

“Ти думаєш, це я? Ні. Ти навіть не уявляєш, хто за цим стоїть насправді.”

Ми обидва завмерли.

Він узяв мене за руку.

— Кать… це… не Олена.

Я відчула, як холод пробіг по шкірі.

Хтось ще.
Хтось у тіні.
Хтось, хто не хотів, щоб ми були разом.