Зіткнення, яке неможливо уникнути

Дорога назад у будинок була тихою, але не заспокійливою.
Це була тиша перед бурею — напружена, холодна, така, що пробирає до кісток.

Він час від часу поглядав у дзеркало заднього виду.
Я — на його руки на кермі.
Вони тремтіли ледь помітно.

— Ти не мусиш бути таким сильним весь час, — прошепотіла я.

— Мушу, — відповів він м’яко, але твердо. — Бо ти тепер не одна.
Він доторкнувся до мого живота.
— І я повинен берегти вас обох.

Я накрила його руку своєю.
Ми їхали мовчки решту дороги — обидва думаючи про одне й те саме:

вона там.
Вона поруч.
Вона готується.

Будинок зустрів нас тишею.
Друг Олександра вже поїхав у місто, залишивши нам ключі та запас продуктів.

Охорона поліції мала прибути ввечері.

Поки що ми були самі.

Він закрив двері на три замки.
Перевірив усі вікна.
Усі завіси.
Усі замки.

Тільки коли він був упевнений, що будинок “запечатальний”, він видихнув.

— Тепер — можна трохи розслабитись, — сказав він. — Хоча б на кілька хвилин.

Я спробувала посміхнутися.

Ми сіли на диван.
Він узяв мене в обійми, і я відчула, як з мене спадає напруга — повільно, але помітно.

— Знаєш, — сказав він тихо, — я завжди думав, що моє життя буде… простим.
Пауза.
— Пара лекцій, тиха квартира, робота, яка приносить спокій.
Він усміхнувся кисло.
— А потім прийшла ти — і перетворила мій світ на повний хаос.

Я підняла голову.

— Вибач?

Він поцілував мене у скроню.

— Найкращий хаос у моєму житті.

Мені стало тепло.

— Я люблю вас, — прошепотіла я.

Він притис мене сильніше.

— Я тебе теж, мала.

Ми сиділи так, мовби час зупинився.
Я вже почала задрімувати в його руках, коли раптом…

ТИХИЙ ШУМ.

Немов щось впало на підлогу.

Він миттю напружився.

— Ти це чула?

— Так… — я злякано ковтнула.

Він обережно підвівся.

— Сиди тут. Не рухайся.

— Ні… — я схопила його за руку. — Я боюся.

— Я поруч, — сказав він і вийняв із шухляди кухні великий ніж.

У мене перехопило подих.

Він рухався повільно, безшумно.
Відчинив двері коридору.

Коридор був темний.

ТИХИЙ КРОК.
Не його.

Я відчула, як кров холоне.

— Олександре… — прошепотіла я.

Він підняв руку, показуючи: мовчи.

Він пішов уперед.

Я не витримала — підвелася з дивана й обережно підійшла ближче.

Його силует у темряві.
Моя тремтлива рука, що тримала край дверей.

І раптом…

— ТІКАЙ! — крикнув він.

Але було пізно.

З ТІНІ ВИПЛИВ СИЛУЕТ.

Жіночий.
Худий.
З розпатланим волоссям.
В очах — порожнеча.

Олена.

Вона стояла за метр від мене.

— Привіт, Катю, — сказала вона тихим, ненормально спокійним голосом. — Ми нарешті зустрілись… по-справжньому.

Я не могла дихати.

— ВІДСТУПИСЬ ВІД НЕЇ! — закричав він і кинувся вперед.

Але вона була швидшою.

З її руки щось блиснуло.

ЛЕЗО.

Я скрикнула.

Він закрив мене собою — саме в ту секунду, коли вона замахнулась.

Різкий рух.
Крик.
Звук тканини, що рветься.

— НІ! — закричала я.

Він відповів стогоном.

— Дивись, що ти зробила… — прошипіла вона. — Він міг бути МОЇМ.
Вона зробила крок наперед.
— Але ти зіпсувала наші життя. Ти забрала в мене все.

— ВІДСТАНЬ ВІД МЕНЕ І ВІД НЬОГО! — вигукнула я, прикриваючи живіт руками.

Вона розсміялась.

Сміх був порожній, хриплий, ненормальний.

— О, я бачу… — вона повільно нахилила голову, — …ти вже захищаєш дитину?

Мене пронизав холод.

— Тоді… — її голос став майже шепотом, — …ти справді мусиш зникнути.

Вона зробила крок.

І тут він схопив її за зап’ястя.

— ДОСИТЬ! — закричав він, вивертаючи ніж у неї з руки.

Вона закричала.

Силу проти сили.
Лезо впало на підлогу.

Він відштовхнув її, але вона впала і… усміхнулася.

— Поліція вже їде, — тихо сказала вона. — Я подбала про це.
Її очі блищали.
— Скажемо, що він напав на мене, а ти… божевільна студентка, яка зруйнувала йому кар’єру.

— Замовкни! — закричав він.

— Він сяде, Катю, — прошепотіла вона. — А ти залишишся одна. І твоя дитина теж.

Я здригнулася.

— Не смій… — прошепотіла я.

— Пізно, — вона піднялась на коліна. — Дуже пізно.

І в цей момент…

ЗА ВІКНОМ ЗАБЛИМАЛИ СИНІ ПРОБЛИСКИ.

Поліція.

Олена підняла руки.

— Я ж казала, — усміхнулась вона. — Вони повірять мені. А не вам.

Він затремтів від злості.

Я відчула, як тремчу від жаху.

Це був момент, коли все… могло обвалитися.

Коли вона могла нас знищити.

І коли ми стояли один перед одним — він, я… і вона, що усміхалась, — я зрозуміла:

цей бій ще не закінчений.
Він тільки починається.