Слід, який не можна ігнорувати

Ранок прийшов тихо, майже обережно — ніби боявся нас будити після ночі, у якій страх стояв поряд із кожним нашим подихом.

Я прокинулася від того, що він сидів поруч на ліжку, дивився на мене й тримав мою руку в своїй.

— Ти не спав? — прошепотіла я.

— Ні, — тихо відповів він. — Я… слухав, чи спокійно довкола. І дивився, як ти дихаєш.

У його голосі був страх. Тонкий, прихований, але справжній.

— Мені треба, щоб ти була поруч сьогодні. Я не відпущу тебе ні на крок.

Я кивнула.

Він нахилився й поцілував моє чоло — так ніжно, що в мене защеміло всередині.

Ми поїхали в поліцію.
Дорога була порожня, небо — низьке й сіре, як перед бурею.

У приймальні сиділо двоє чоловіків. Один підняв голову, коли побачив нас.

— Ви… ті, про кого доповідали?
Він переглянув папери.
— Олександр Ігорович? Катерина?

— Так, — відповів він, стискаючи мою руку.

Поліцейський запросив нас у кабінет.

— Я попрошу вас одразу уважно вислухати, — почав він, перегортаючи справу. — Ситуація… складна. І небезпечна.

Мене пробрало холодом.

— Ми знайшли… — офіцер затримав подих, — …квартиру громадянки Олени Дударенко. Вона зникла вчора ввечері. Але перед зникненням залишила… те, що важко назвати простою запискою.

Він поклав на стіл поліетиленовий пакет, у якому лежав зім’ятий аркуш.

Я відчула, як мої пальці мимоволі тремтять.

Поліцейський обережно дістав аркуш і поклав перед нами.

На ньому — червоним маркером, нерівно, нервово написано:

“Я знайду вас.
Ви не сховаєтесь.
І якщо він не повернеться до мене —
ніхто не матиме права на нього.”

Він ковтнув повітря.

— Є ще одне, — додав офіцер.
Він дістав другий пакет.

Усередині були… фотографії.

Мої фотографії.

Сфотографовані з різних ракурсів — зі спини, збоку, у коридорі університету, біля гуртожитку.

Фотографії зроблені так, ніби вона стежила за мною тижнями.

— Вона… — прошепотіла я, — …вона нас переслідувала весь цей час…

Він стиснув мою руку так міцно, ніби хотів забрати від мене весь страх.

— Ми також знайшли її машину, — продовжив поліцейський. — На узбіччі за містом.
Пауза.
— І всередині був предмет, що нас дуже занепокоїв.

— Що саме? — запитав він, хоча голос його став жорсткішим.

Офіцер зітхнув.

— Дитяча іграшка.

Я завмерла.

— М’яка іграшка. Ведмедик.
Пауза.
— Вона тримала його в руках на відео, коли виходила з квартири.

У мене перехопило подих.

— Це… символика? — запитав він.

— Це… нав’язлива поведінка, — відповів офіцер. — Ми підозрюємо, що вона… зациклилась на ідеї “родини”.
Поглянув на мене.
— І ви — як її уявна суперниця — стали центром її агресії.

Я відчула, як холод прокотився по моєму животу.

Він обійняв мене за плечі.

— Я хочу свідчити, — сказав він твердо. — Хочу офіційно заявити про переслідування.

Поліцейський кивнув.

— Вам доведеться. Обом. І ще…
Він перегорнув сторінку справи.
— Вам потрібен захист.

— Який саме? — запитав він.

Офіцер поклав перед нами документ.

— Ми запустили процедуру. На вас двох — охорона. Патрулювання будинку, прихована група поруч.
Пауза.
— Ми не вважаємо, що Олена покинула місто. Вона десь близько.
…
— І вона озброєна.

У мене різко защеміло серце.

Він стиснув мою руку, так сильно, що я ледве не зойкнула.

— Ми все зробимо, — сказав він. — Ми захистимо її. І дитину.

Офіцер закрив справу.

— І останнє, — сказав він. — У квартирі Олени був знайдений…
Пауза.
— Ще один лист.
Він подав нам копію.

Це були слова, написані майже каліграфічно, але з легким тремтінням:

“Він мав бути батьком моєї дитини.
А не її.”

Я не могла дихати.

Він нахилився до мене, поклав долоню на живіт, ніби інстинктивно закриваючи його.

— Вона небезпечна для всіх нас, — сказав офіцер. — І тепер ми не маємо часу.

Коли ми вийшли з поліції й сіли в машину, я не витримала — сльози покотилися самі.

Він притягнув мене до себе, обійняв так сильно, ніби хотів забрати весь світовий біль.

— Мала… — він тримав моє обличчя руками, — …я ніколи не думав, що доведеться захищати тебе від такого божевілля.
Він поцілував мої сльози.
— Але я клянуся…
Його голос зірвався.
— …ніхто не торкнеться вас. Ніхто.

Я вчепилась у його сорочку.

— Я… я боюся за малюка…

Він поклав свою голову на мою.

— Можеш боятися. Але знай: я буду першим, хто стане між вами і будь-якою небезпекою.

Я закрила очі.

— Ми повертаємось у будинок? — тихо спитала я.

— Так, — відповів він. — Там безпечніше.

— А якщо вона знайде нас?

Він повернувся до мене й уперся лобом у мій.

— Тоді…
Його голос став тихим, темним, рішучим.
— …вона пошкодує.

Машина рушила.

Сіре небо потемнішало.
Повітря стало важким.

А всередині мене було тільки одне:

передчуття, що наступна зустріч з Оленою
стане не просто небезпекою.
Вона стане — вирішальною.