Перший день втечі

Ми їхали мовчки.
Дорога тягнулась крізь ніч, фари вирізали з темряви вузьку стрічку асфальту, але я не бачила нічого.

Я сиділа, стискаючи ремінь безпеки, зосереджена тільки на двох відчуттях:

страх і життя.

Страх — бо Олена перейшла межу.
Життя — бо всередині мене б’ється маленьке серце.

Його дитина.

Наша.

І тепер ми повинні врятувати не тільки себе… а й те крихітне чудо, яке навіть не підозрює, у який хаос народиться.

Він вів машину впевнено, але я бачила, як напружений кожен м’яз його рук.
Його щелепа стиснута так сильно, що виступили вени.

На перехресті він зупинився й закрив очі на секунду.

— Ти в порядку? — прошепотів він.

— Так…

— Ти тремтиш.

— Я… я намагаюсь триматися.

Він нахилився трохи вперед, торкнувся моєї руки.

— Ти дуже сильна. Але зараз я хочу, щоб ти поклалась на мене.
Його голос був м’яким.
— Я захищу вас двох. Я клянуся.

Я ледь стримала сльози.

— Куди ми їдемо? — запитала я тихо.

— До мого друга. Він має будинок за містом.
Пауза.
— Там безпечно. Там немає камер. Немає сусідів. Немає Олени.

Я кивнула.

Вперше за день вдихнула повітря не уривками.

Ми звернули з траси на ґрунтову дорогу.
Через кілька хвилин у темряві з’явився будинок — великий, дерев’яний, з теплим світлом у кількох вікнах.

— Ми приїхали, — сказав він.

Він вийшов першим, обійшов машину й відчинив дверцята мені.
Обхопив моє плече, допомагаючи вийти.

— Тут безпечно, — сказав він тихо. — Ти зі мною.

У дверях нас зустрів його друг — спокійний, широкоплечий чоловік років сорока.

— Проходьте, — сказав він, ніби це була звичайна гостинність, а не прихисток у момент, коли нам загрожує небезпека.

Ми зайшли в будинок.
Теплий.
Тихий.
Закритий від світу.

І тільки тоді я дозволила собі розплакатися.

Він притис мене до грудей.

— Тсс… все добре. Все позаду. Ти зі мною.
Його долоня погладила мою спину.
— Я тут. Я нікуди не піду.

— Я… я боюсь за малюка… — прошепотіла я.

Він притис лоб до мого.

— Я знаю.
Його голос був зламаним.
— Я теж.

Я поклала його руку собі на живіт.

Він завмер.

— Маленький… — прошепотів він, ледве стримуючи емоції. — Ти не знаєш, але я вже люблю тебе.

Мої сльози потекли знову.

Він витер їх пальцями.

— Сідай. Відпочинь. Я все владнаю.

Через пів години він повернувся з кухні з гарячим чаєм.
Я сиділа на дивані, загорнута в ковдру.

— Тримай, — він подав чашку. — Трав’яний. Можна вагітним.

— Дякую… — прошепотіла я.

Він сів поруч, але не торкався — ніби боявся налякати мене.

Та коли я ледь помітно наблизилась, він обійняв мене так обережно, ніби я була з порцеляни.

— Ти сильна, — сказав він. — Я пишаюся тобою.

Я схилила голову йому на плече.

— Я не сильна… я просто… не хочу втратити ні тебе, ні дитину.

Він поцілував верхівку моєї голови.

— Ти не втратиш.

Та раптом його телефон здригнувся.

Повідомлення.

Він подивився — і його обличчя різко змінилося.

Його побілілі пальці зім’яли телефон.

— Що… сталося? — прошепотіла я.

Він підняв на мене очі, повні шоку.

— Це… від поліції.

Я напружилась, серце підскочило до горла.

— Що там?

Він прочитав уголос, голос тремтів:

“Потрібно терміново прибути. Є нові обставини.
Потенційно небезпечні.
Стосується Олени.”

Моє серце завмерло.

— Вона… що зробила? — запитала я злякано.

Він відповів повільно, наче сам не вірив у слова:

— Вона зникла.
Пауза.
— І перед зникненням залишила записку.

— Яку?..

Він проковтнув повітря.

— “Якщо я не можу мати його — не матиме ніхто.”

Моє серце зупинилось.

— Вона… — я ледве могла говорити, — …вона планує щось зробити з тобою? Або зі мною? Або…?

Він узяв моє обличчя в долоні.

— Я не дозволю. Нікому. Ніколи.

— Але… вона зникла…

— І це робить її ще небезпечнішою.
Його голос був різким.
— Тому ми будемо разом. Кожну хвилину. Навіть у туалет підеш — я стоятиму поруч за дверима, якщо треба.

Я нервово засміялась крізь сльози.

— Ти б справді це зробив?

— Я вже це роблю, — сказав він і легенько торкнувся мого живота.
— Я захищаю двох найдорожчих людей у світі.

Він сів поруч, узяв мене за руку.

— Слухай мене дуже уважно, — сказав він тихо, але твердо. — Завтра ми підемо в поліцію. Разом.
Пауза.
— Але сьогодні…
Він поглянув на темне вікно.
На ніч, що світиться холодними зірками.
— …ми не виходимо з дому. Вона десь поруч.
Його голос став шепотом.
— Я відчуваю це.

Я притислась до нього.

Він обійняв мене, ніби хотів сховати від усього світу.

— Ти в безпеці, — сказав він. — Поки я живу — ти не постраждаєш.

І коли я заснула в його обіймах, я знала:

попереду — найбільша небезпека.
І найбільший вибір.
Бо Олена не просто зникла.
Вона готується.
І повернеться — не сама.