Коли небезпека вже не далеко

Після його слів «ми будемо захищати вже не двох, а трьох» щось у мені змінилося.
Наче світ перестав бути пласким — він став глибоким, об'ємним, наповненим тінями, світлом і невидимими нитками між нами.

Але водночас — став небезпечним.

Тепер я не просто студентка, не просто дівчина, яку переслідують.
Я — майбутня мама.
І якщо раніше я боялася за себе, то тепер…
я відчувала страх за найменше серцебиття всередині мене.

Ми йшли до деканату.
Його рука лежала на моїй спині — не тиснула, не підтримувала, просто була.
Присутність, яка не давала мені впасти.

— Я з тобою, — прошепотів він.

Я кивнула.

Але всередині все стискалося.

Коли ми зайшли до кабінету, комісія вже зібралася.
На столі — ноутбук.
Підготовлене відео.

Декан глянув на мене з жалем і тривогою.

— Катерино… нам потрібно це переглянути.
Але пам'ятайте: це лише матеріал для перевірки. Ми не робимо висновків наперед.

Я вдихнула глибоко.

— Вмикайте.

На екрані з’явилася парковка університету.
Темна, вечірня.
Камера не дуже чітка, але достатня.

Я побачила силует.
Дівчину.
Волосся — довге.
Постава — майже моя.

Вона стояла перед Оленою.

І голос…
Звук був підроблений, але схожий.

— Ти зіпсувала йому життя!
— Ти мені не рівня!
— Я ще доберуся до тебе!
— Він — мій!

Олена на відео робила вигляд, що боїться, відступала, закривала обличчя руками.

Психолог затамувала подих.

Члени комісії дивились пильно.

А я…

Я ледве дихала.

Бо я знала:
ЦЕ — ФАЛЬШИВКА.

Але зроблена професійно.
Так, ніби хтось мав доступ до програм, до техніки… до ідей, які придумують лише, коли хочуть зруйнувати життя.

Коли відео закінчилося, в кабінеті стало так тихо, що чути було тільки моє серце.

— Це не я, — сказала я твердо.

— Ми це зрозуміли, — відповів психолог. — Технічно відео… дуже підозріле. Є «розриви» у рухах, несинхронний звук. Це монтували.

Я видихнула.

Але голова комісії сказав:

— Потрібні докази. Фактичні.

І тут він — чоловік, якого я люблю — встав.

— Дозвольте мені висловитися.

Його голос був темний, глибокий, сповнений сил.

— Катерина була зі мною в той час. Не біля університету. Не на парковці. Вона навіть не знала про конфлікт того вечора.
Він подивився на кожного члена комісії.
— І я готовий під присягою сказати, що це відео — підробка.

— Докази? — тихо спитав голова.

Він дістав телефон.
Ввів пароль.
Увімкнув відео.

Запис.

Я.

На його кухні.
Сиджу. Сміюся. Пробую вечерю.
Часовий штамп — той самий вечір, той самий час, коли фейкова «я» нібито погрожувала Олені.

Комісія здивувалась.

Психолог ледь усміхнулась із полегшенням.

— Це вагомий доказ, — сказала вона.

Голова кивнув.

— Ми врахуємо це у справі. Але…
Пауза.
— Олена також подала письмову заяву. І нам треба з нею працювати.

Я відчула, як холод омиває груди.

— Вона сказала, що боїться за своє життя.
Пауза.
— І що ви переслідуєте її.

— Це брехня! — я різко підвелася.

Він поклав руку на мою спину.

— Спокійно.

Декан заговорив м'якше:

— Ми на вашому боці, Катерино.
Але мусимо все задокументувати. І… вам радять сьогодні не залишатися одній.

— Вона небезпечна? — запитала я, хоч відповідь знала.

Декан подивився на нього.

— Як ви вважаєте?

Він відповів не вагаючись:

— Так. І дуже.

Коли ми вийшли з кабінету, я ледве трималась на ногах.

Він узяв мене за обидві руки.

— Все буде добре.

— Ні, — я ковтнула повітря. — Вона зайшла надто далеко. Вона… вона готова на все.

— Я не дозволю їй торкнутися тебе. Ніколи.

— Але вона бачила мене сьогодні… вона стежила за нами…

Він завмер.

— ЩО?

Я вдихнула.

— Вранці. Біля парковки. Вона стояла. Дивилась.
Пауза.
— І коли ти обернувся — зникла.

Його очі стали темнішими, ніж ніч.

— Тоді… — він прошепотів, упершись лобом у мій,— …ми більше не повернемось у гуртожиток. І не залишимось у місті.

— Куди?

Він узяв мене за щоки, ніжно, але впевнено.

— Туди, де вона нас не знайде.

— Але університет…

— Я вже не викладач.
Пауза.
— А ти важливіша.

Ми вийшли на вулицю.

Холодний вітер зірвав листя з дерев.

Він обійняв мене.

— Я повезу тебе в безпечне місце, — сказав він. — І ми переждемо там, доки все не вирішиться.

Я поклала руки йому на груди.

— Можна… скажу ще щось?

— Кажи.

— Я боюся… не за себе.
Пауза.
— А за малюка.

Його погляд змінився.
Став м’яким.
Теплим.
Глибоким.

— Я теж.
Він поцілував мене в чоло.
— Але я зроблю все, щоб він народився в безпечному світі. З нами.

Я заплющила очі й пригорнулась до нього.

Не знала, що за кілька хвилин я побачу те, що переверне все.

Ми дійшли до машини.
Він сів за кермо.
Я — поруч.

Він увімкнув двигун…

І в ту мить ззаду, у тіні біля дерева, щось ворухнулося.

Я обернулася — і ледь не скрикнула.

Біля нас стояла Олена.
Бліда.
З розпатланим волоссям.
З порожніми очима.

І в руках…

ніж.

Я схопила його за руку.

— Вона тут!

Він обернувся — і його обличчя вибухнуло жахом.

— Закрий двері!
— Вона йде сюди!
— ЗакРИЙ!

Я грюкнула дверцята.

Він заблокував машину.

Олена підбігла.

І зі всієї сили вдарила лезом по склу.

Тріск.
Скло не розбилося — але тріщина пішла павутинкою.

— ТИ ЗРУЙНУВ МЕНІ ЖИТТЯ!!!
— ТИ ЗРУЙНУВ МОЄ МАЙБУТНЄ!!!
— ТИ ПІДЕШ ДО МЕНЕ! АБО… АБО…

Він натиснув газ.

Машина рвонула вперед.

Олена впала на землю, не встигнувши схопити ручку.

Я тремтіла.

Він тримав кермо білими від напруги пальцями.