Тіні стають ближчими

Ніч після інциденту з машиною була найдовшою у моєму житті.
Я лежала, втупившись у стелю, слухаючи, як годинник б’є хвилини.
Кожен удар — це нове запитання.

Чому вона це робить?
Наскільки далеко вона зайде?
Чи зможе він мене захистити?
І… чи не втягнула я його в небезпеку разом із собою?

Та найголовніше питання пекло сильніше за інші:

Чи не пізно сказати йому правду?

Правду, яку я ховала від нього.
Правду, що росла всередині мене й лякала сильніше за Олену.

Вранці він приїхав за мною — в інший машині, бо попередня була пошкоджена.
Темні кола під очима, втома, але в погляді — непохитність.

— Як ти? — він торкнувся моєї щоки.

— Не спала, — чесно відповіла я.

— Я теж, — він зітхнув. — Але зараз треба триматися. Бо це ще не кінець.

Ми сіли в машину.
Він їхав уважно, повільно, кожні кілька хвилин дивлячись у дзеркало заднього виду — ніби очікував погоні.

— Ви думаєте… вона може зробити щось небезпечне? — тихо запитала я.

— Я думаю, — його голос став різким, — що вона не вміє програвати.
І що її гнів — це небезпечна річ.

Я відчула, як у грудях стискається страх.

— Але я не дам її торкнутися тебе, — додав він твердо. — Я обіцяю.

Коли ми під’їхали до університету, він раптово зупинив машину.

— Я хочу, щоб ти трохи зачекала, — сказав він. — Я гляну, чи все спокійно.

Я кивнула.
Він вийшов і пішов уперед, оглядаючи територію.

Я дивилась на нього — високого, сильного, впевненого.
І думала тільки про одне:

Як сказати йому те, що я маю сказати?
Чи буде він радий?
Чи злякається?
Чи покине мене?

Це було страшніше, ніж весь конфлікт із Оленою.

Раптом щось мигнуло збоку.

Силует.

Жіночий.

Я різко обернула голову.

Біля дерев, за парковкою, стояла Олена.

Не кричала.
Не йшла до мене.
Не нападала.

Вона просто дивилася.
Довго.
Непорушно.

Одне око — приховане волоссям.
Інше — темне, запалене.

Порожнє.

Я здригнулася.

Вона стояла так близько — але так тихо, що я не почула її приходу.
Немов привид.

Я хотіла крикнути йому, але горло пересохло.
Я не могла сказати ні слова.

Вона зробила один крок уперед.

І тихо, беззвучно, злегка нахилила голову — ніби питала:

Готова?

Серце шаленів.

А потім…

Він повернувся.

— Все чисто, — сказав він. — Ходімо.

Я кліпнула — і Олени вже не було.

Ніби її ніколи не існувало.

Він узяв мене за руку й повів до входу.
Я обернулась ще раз — але там була лише тінь від дерева.

— Ти бліда, — сказав він. — Що сталося?

Я вдихнула.

— Мені… здалося, що я її бачила.

— Олену?

— Так.

— Де?

— Там… біля дерев.

Він різко зупинився, стиснув мою руку міцніше.

— Ти впевнена?

— Не знаю… може, уявила…

Його щелепа напружилася.

— Я більше не залишу тебе одну, — сказав він твердо. — Ніколи.

День минув важко.
Розслідування, розмови, погляди, шепіт студентів…
Але він був поруч кожну хвилину.

Сидів біля аудиторій.
Проводжав у їдальню.
Став моєю тінню.
Моїм щитом.

Це було дивно, небезпечно… але я почувалася захищеною.

Проте в обід він отримав дзвінок.

— Так?
Пауза.
Його очі розширились.
— Я зараз прийду.

Він поклав телефон.

— Що трапилось? — запитала я.

— Нам треба в деканат, — тихо сказав він. — І негайно.

— Чому?

Він подивився на мене так, що моє серце зупинилось.

— Бо комісія отримала нові докази.
— Які?..

Він підійшов до мене, торкнувся мого плеча обережно, ніжно.

— Є відео, — сказав він. — На якому ти… розмовляєш з Оленою на парковці вчора ввечері.
Пауза.
— Але ти ж не була там. Ти була зі мною вдома.

Моє серце схопилося.

— Це неможливо…
— Я знаю.
Він стиснув мою руку.
— Але на відео — дівчина, дуже схожа на тебе.
Він замовк на секунду.
— І вона говорить їй… погрожує.

Я втратила дар мови.

— Вона підробила відео? — прошепотіла я.

Він кивнув.

— Так. Вона знайшла спосіб.
Пауза.
— Вона перейшла межу, Катерино.
Його голос затремтів.
— І тепер нам треба бути дуже обережними.

Я ковтнула повітря, яке раптом стало важким, як камінь.

— Я… я маю щось сказати, — сказала я тихо.

Він дивився уважно.
З хвилюванням.
З напругою.
З любов’ю.

— Що саме?

Я стиснула долоні.

— Це важливо… і це… може все змінити.

Він зробив крок до мене.

— Я вислухаю. Я завжди вислухаю.

Я вдихнула.

Поклала руку собі на живіт.

І прошепотіла:

— Я… не знаю, як це сталося так швидко, але…
Пауза.
— Я… вагітна.

Його обличчя змінилося.
Секунда.
Дві.

Очі — широко розкриті.
Губи — ледь розімкнуті.
Дихання — затримане.

— Катерино… — прошепотів він.

Я продовжила, не стримуючи сліз:

— Я дізналася вчора… ще до вечері…
Видих.
— І я не знала, як сказати… бо боялася, що це зруйнує нас. І боялася, що це… зробить мене такою, як Олену в її очах…

Він закрив очі.
Видихнув.
І коли знову подивився на мене — в його погляді не було страху.

Лише щось глибоке.
Сильне.
Безмежне.

Він підійшов ближче.
Опустився на одне коліно переді мною.
Поклав долоню на мій живіт — обережно, як торкаються чуда.

— Ти… носиш мою дитину? — прошепотів.

Я кивнула крізь сльози.

Він посміхнувся.
Тремтливо.
Щиро.
Небезпечно ніжно.

— Тоді… — він підвівся, взяв моє обличчя в долоні і поцілував мене так, ніби світ перестав існувати, — …ми будемо захищати вже не двох.

Його голос став твердим.

— А трьох.

Я знала:
тепер Олена переступила межу.
А ми — вийшли на шлях, з якого немає повернення.