Розслідування

Ми їхали в університет мовчки.
Ніч за вікном світилася неоном, машини миготіли фарами, але все це здавалося далеким і нереальним.

Його рука лежала на моїй — тепло, міцно, але трохи тремтіла.
І це лякало більше, ніж будь-які слова.

Бо якщо тремтів він — сильний, стриманий, упевнений —
що ж тоді відчувала я?

Університет уночі виглядав зовсім інакше.
Тиша.
Порожні коридори.
Світло від чергового охоронця.

Декан чекав нас біля кабінету.

Коли ми підійшли, він тяжко зітхнув.

— Олександре Ігоровичу… Катерино… заходьте.

Його голос був не суворим — скоріше стурбованим.

Ми зайшли всередину.

За столом сиділи троє людей:
правова комісія, психолог університету та представник адміністрації.

Так, ніби це був справжній допит.

Моє серце билося так сильно, що віддавало у вухах.

— Сідайте, — сказав голова комісії.
Я сіла.
Він — поруч, але мовчки, бо вже не мав офіційного статусу.

— Ми отримали анонімну заяву, — сказав чоловік у окулярах.
— У ній стверджується, що студентка першого курсу Катерина… — він подивився у папери, — …вступила у небажаний контакт із викладачем, погрожувала його нареченій… і приховує вагітність.

Мої пальці стиснули тканину спідниці.

— Це неправда, — сказала я твердо.

— Ми це й хочемо з’ясувати, — відповів він. — Катерино, чи перебували ви у стосунках з Олександром Ігоровичем, коли він був вашим викладачем?

Я відчула, як він поруч напружився.

Я підняла очі.

— Ні.

І це була правда.

Ми почали… тільки зараз.
Після його заяви.
Після того, як він перестав бути викладачем.

Але комісія цього не знала.

— Чи робив він вам пропозиції особистого характеру?
— Ні.
— Чи тиснув на вас?
— Ні.
— Чи вступали ви у конфлікт із його нареченою?
— Вона погрожувала мені, — сказала я. — Але я ніколи не відповідала агресією.

— Чи вагітні ви?

Я здригнулася.

— Ні!

Декан полегшено зітхнув.

Психолог подивилася на мене уважніше.

— Катерино, — сказала вона м’яким голосом, — ви можете сказати правду. Вам нічого не загрожує.

— Я й кажу правду! — моя рука тремтіла.

І тут він заговорив.

Спокійно.
Впевнено.
Так, як може говорити лише той, хто готовий битися за тебе.

— Дозвольте мені пояснити, — сказав він. — У заяві немає правди. Катерина ніколи не погрожувала моїй колишній нареченій. Навпаки — саме вона переслідувала її.

— Маємо докази? — сухо спитав голова комісії.

Він поставив на стіл телефон.

— Запис камери в коридорі. Де видно, що Олена намагається штовхнути Катерину.
Запис, який став публічним після вчорашнього інциденту.

Комісія здригнулася.

— І друге, — він продовжив. — Я подав заяву про звільнення до того, як між нами відбулося щось особисте.
Він подивився їм прямо в очі.
— Ми не порушували жодного правила. Ніякого.

— А ваші стосунки зараз? — запитали.

Він не моргнув.

— Ми разом.
Пауза.
— Але наші взаємини розпочалися після мого рішення піти з посади.
Він глянув на мене — і я побачила ту саму правду, яку він боявся сказати вголос.
Він готовий захищати мене до кінця.

Комісія перезирнулася.

Психолог сказала:

— Усі анонімні заяви ми перевіряємо, але…
в її голосі з’явилось сумнівне тепло
— …ця виглядає дуже схожою на емоційний зрив іншої особи.

Я ковтнула повітря.

— Ми проведемо ще одну перевірку, — сказав голова. — Але, Катерино, офіційно ви можете бути спокійні. Загрози для вашого навчання немає.

Я видихнула так, ніби нарешті повернули повітря в легені.

— Дякую, — прошепотіла я.

Ми вийшли з кабінету.
Він тримав мене за руку так, ніби боявся відпустити.

Коли двері за нами зачинилися, я притулилася до стіни і з силою видихнула.

— Я… я так боялася, — зізналась я.

Він притягнув мене до себе.

— Я знаю.
Він поклав підборіддя мені на голову.
— Але я не дозволю, щоб тебе торкнулося зло, яке не твоє.

Я стиснула його пальто у долоні.

— Чому вона це робить? — тихо спитала я. — Навіщо?

Він відступив рівно настільки, щоб дивитися мені в очі.

— Бо вона втратила контроль. І хоче повернути його будь-якою ціною.
Він торкнувся моєї щоки кінчиками пальців.
— Але помилилася: я тепер не її. І не дозволю їй зламати тебе.

Я притислася до нього сильніше.

І вперше за весь цей час… не відчувала себе слабкою.

Бо поруч був він.

— Я хочу, щоб ти знала, — сказав він після паузи. — Я не передумаю. Я не відступлю.

— Я знаю.

— І ще… — він затримав подих, — …зараз ми станемо перед тим, що буде боляче.

Я підняла на нього погляд.

— Що?

Він ковтнув повітря.

— Олена не зупиниться. І я боюся, що вона піде… далі.

— Далі як?

Його голос став тихим:

— Вона може подати офіційну скаргу. На мене. На тебе. Вигадати щось інше.
Пауза.
— І я боюся… що вона може бути небезпечною не лише словами.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

Він взяв моє обличчя в долоні.

— Але я буду поруч. Кожну секунду. Кожну мить.
Він торкнувся мого лоба своїм.
— Я кохаю тебе. І я захищу нас. До кінця.

Я заплющила очі й прошепотіла:

— Я вірю вам.

Але коли ми вийшли з корпусу і підійшли до машини…

Я завмерла.

На капоті великими, червоними, гнівними літерами було написано:

“Ти за все заплатиш.”

Він різко вдихнув.

— Це вона, — прошепотіла я.

Він стиснув мою руку так міцно, що мені стало боляче — але я не відсмикнулася.

— Почалося, — тихо сказав він. — Вона оголосила війну.

Я дивилась на напис і розуміла:

цей конфлікт не завершиться словами.
Він перейшов у щось темніше.
І тепер ми у самому центрі.