День,коли все має змінитися

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Відчуття було таке, ніби день стоїть на порозі й боязко чекає, коли я відкрию двері.

Сьогодні він мав подати заяву на звільнення.
Сьогодні він офіційно перестав би бути моїм викладачем.
Сьогодні ми б зробили крок, від якого немає повернення.

Я боялася.
Але ця боязнь була солодкою — як страх перед чимось, що тобі споконвіків суджено.

Університет здавався гучнішим, ніж будь-коли.
Студенти бігали коридорами, хтось сміявся, хтось сперечався… але мені здавалося, що світ гуде зовсім іншим звуком.

— Ти чула?
— Кажуть, він справді хоче піти.
— Через ту студентку?
— Ні, він це давно планував… начебто…

Плітки кружляли, як осіннє листя у вітрі.

Та я йшла вперед.
До нього.

Він стояв біля деканату.
Рівний.
Серйозний.
Гарний так, що важко було дихати.

У руках — папка з документами.

Його заява.

Коли він побачив мене, щось м’яке промайнуло в його очах.
Але лише на мить — бо поруч стояв декан.

— Доброго ранку, Катерино, — сказав він нейтрально, хоч у голосі відчувалась цікавість.

Я кивнула.

— Олександре Ігоровичу, ви впевнені? — декан нахилився ближче. — Ви чудовий фахівець. Університет не хоче вас втрачати.

Він спокійно відповів:

— Я впевнений.

— Це через… речі, що зараз говорять у коридорах? — декан обережно подивився на мене.

Він одразу став між нами, прикриваючи мене плечем.

— Ні. Це моє рішення. Особисте. І остаточне.

Декан зітхнув.

— Я не погоджуюся, але приймаю. Прийдіть до мене через годину — завершимо формальності.

Він кивнув і повільно повернувся до мене.

Коли декан зник за дверима, він нахилився ближче.

— Я зробив перший крок, — тихо сказав він. — І не шкодую.

Моє серце тремтіло.

— Я люблю вашу рішучість, — прошепотіла я.

Його пальці ковзнули по моїй руці — так м’яко, що я ледь не здригнулася.

— Я люблю… тебе, — відповів він трохи голосніше.

Світ зупинився.

Ми йшли по коридору разом, хоч і на відстані.
Але всі бачили, що між нами змінилось щось невидиме.

Погляди ковзали по мені, по ньому.
Хтось шепотів.
Хтось заздрив.
А хтось просто спостерігав із цікавістю, як за серіалом.

І раптом…

Гучний стукіт каблуків.

Олена.

Вона влетіла в коридор, бліда, з темними колами під очима, але обличчя її горіло гнівом.

— Ти знущаєшся з мене? — вигукнула вона йшла до нього швидко, майже в нападі. — Ти подаєш заяву? Справді? Через неї?!

Студенти обернулися.

Він залишився спокійним.

— Я роблю це через себе. Через нас із тобою, — сказав він рівно. — Я більше не буду нечесним із тобою. І з собою теж.

— НЕ ВІРЮ! — крикнула вона. — Ти кидаєш мене, бо вона… дурна студентка, яка вирішила…

— Олено, — перервав він. — Досить.

— Ні, не досить! — її голос зривався. — Я не дозволю тобі знищити все, що ми будували роками!

Він упер руку в бік, загороджуючи мене собою.

— Ми давно нічого не будували, — тихо сказав він. — Це трималося на брехні. І я більше не буду там жити.

Вона завмерла.
На мить — мов опустила руки.

А потім — як удар блискавки — вона підбігла до мене.

— Ти! — вона схопила мене за зап’ястя. — Це ти винна! Ти забрала в мене все!

Він різко відштовхнув її вбік, притягнув мене до себе.

— Не торкайся її, — пролунав його голос — темний, низький, небезпечний.

Олена зробила крок назад.

— Ви думаєте, у вас все буде добре? — прошепотіла вона крізь сльози. — Ні. Ви зіпсуєте одне одному життя. Як і мені.

Він зрушив уперед.

— Забирайся, — сказав він. — І не смій більше чіпати Катерину.

Її плечі опустилися.
Очі згасли.

— Ти ще пожалкуєш, — ледве чутно сказала вона й розвернулась.

Вона пішла, гублячись у коридорі, зламаною, але небезпечною.

Коли тиша опустилася, він обійняв мене.

Просто на очах у всіх.

Ніжно.
Обережно.
Твердо.

— Я ніколи не дозволю їй зашкодити тобі, — прошепотів він у моє волосся.

— Я знаю, — відповіла я, стискаючи його сорочку пальцями.

Він відступив лише на сантиметр, але не відпускав моєї руки.

— Коли я підпишу документи… — його очі стали теплими, глибокими, небезпечними, — …я хочу провести з тобою вечір.

Серце зупинилося.

— Вечір? — прошепотіла я.

Він нахилився ближче.

Його подих торкнувся моїх губ.

— Так. Наш перший. Справжній.
Без стін.
Без заборон.
Без тіней.

І тоді я зрозуміла:

сьогодні — останній день нашої заборони.
Бо сьогодні ми почнемо жити по-справжньому. Разом.