Коли правда стає гучнішою за тишу

Після того, як він утримав мене, а Олена відступила під поглядами всього коридору, світ перестав дихати.
Навколо — десятки студентів.
Шепіт.
Приховані телефони.
Погляди, які ріжуть гостріше, ніж ножі.

Але його рука не відпускала моєї талії.

І вперше за весь цей час він не приховував, що стоїть переді мною.
Не за студенткою.
Не за підлеглою.
Не за обов’язком.

А за людиною, яку він вибрав.

Олена задихалась, губи тремтіли.

— Це кінець, — повторила вона тихіше, вже не такі впевнено. — Ти… правда закінчив все?

Він дивився на неї рівно, майже спокійно.

— Так.

— Через неї?! — вона знову підняла голос.

— Через нас, — він виправив. — Через те, що між нами давно все закінчилось. Ти просто не хотіла цього бачити.

Студенти стишилися настільки, що чути було навіть моє прискорене дихання.

Олена перевела погляд на мене.
У ньому вже не було злості.
Лише пустота.

— Він… не вартий цього, — прошепотіла вона. — Повір мені.

Я не відповіла.
Не тому що хотіла мовчати.
А тому, що це не була моя боротьба.

— Йди, Олено, — сказав він м’яко, але твердо. — І не торкайся її більше.

Вона чомусь посміхнулася.
Гірко.
Трохи божевільно.

— Подивимось, як довго це триватиме, — сказала вона. — Ніхто не здолає ревнощів. Навіть ти.

І пішла.

Тільки тоді він нарешті відпустив мене.
Повільно.
Словно боявся, що коли забере руку — я зникну.

Коли коридор остаточно спорожнів, він повернувся до мене.

Його голос був тихим, але кожне слово — як тріщина в броні:

— Ти боїшся? — запитав він.

Я вдихнула.

— Так.

Він опустив голову.

— Через неї?

— Через усе, — сказала я чесно. — Через погляди. Через плітки. Через те, що буде далі.

Він підняв очі.
У них була вина, тривога і щось ще — щось дуже справжнє.

— Я винний у цьому, — сказав він. — Я мав подумати про нас раніше. Я мав бути обережніший. Я мав…

— Ви нічого не мали, — перебила я. — Це я… увійшла в це. Я також зробила вибір.

Він підійшов ближче.
Його рука торкнулась моєї щоки — коротко, але так ніжно, що я заплющила очі.

— Я боюся за тебе, — прошепотів він. — Вперше в житті я боюся не за себе, не за кар’єру, не за репутацію…
Він затримав подих.
— А за людину, яка стала мені ближчою, ніж я думав можливим.

Мені перехопило дихання.

— Я не хочу, щоб ти страждала через мене.

— Я вже страждаю, — сказала я. — Але не через вас. А через те, що не знаю, куди ми йдемо.

Він зітхнув.
Важко.
Стомлено.

— Я знаю лише одне, — сказав він. — Я не хочу відпускати тебе. Але… я мушу зробити все, щоб захистити тебе від наслідків.

— Я витримаю, — сказала я тихо.

— Ти не повинна нічого витримувати, — він торкнувся мого волосся. — Це моя робота — бути сильним.

Я дивилась на нього довго.
І раптом запитала те, чого боялась найбільше:

— А ви… кохаєте мене?

Він завмер.

Його очі темніли, як ніч.

Він зробив крок, ще один, і торкнувся мого обличчя обома руками.

— Катерино… — його голос зірвався. — Я борюся з цим почуттям вже місяцями. Я намагався не дивитися на тебе, не думати, не тягнутися…
Він ковтнув повітря.
— Але коли я тримаю тебе… коли бачу, що тобі боляче… коли боюся тебе втратити — це не просто бажання, не захоплення, не помилка.

Він нахилився ближче, так що його подих торкнувся моїх губ.

— Це кохання, Катерино. Сильне. Небезпечне. Неправильне.
Але реальне.

Моє серце вибухнуло, мов блискавка.

Я шепнула:

— Я теж…
Слова застрягли в горлі.

Він торкнувся моєї щоки губами — легким, тремтливим поцілунком.

— Я знаю.

Але раптом…

Кроки в коридорі.
Голос когось із викладачів.

Він різко відступив, ніби між нами вдарив струм.

— Ми поговоримо ввечері, — швидко прошепотів він. — Там, де нас ніхто не побачить. У мене є план.

— Який?

Він глянув на мене так, ніби наступні слова могли змінити все.

— Той, у якому ми можемо бути разом… і не зруйнувати твоє життя.

І він зник за дверима.

А я стояла на місці, ледве дихаючи, розуміючи:

сьогодні він уперше сказав слово “кохаю”.
А вечір може змінити наші долі.

 назавжди змінить хід вашої історії.