Точка неповернення

Наступного ранку я прокинулась з відчуттям, ніби всередині мене щось тихо тремтить — не страх, не тривога… щось інше.
Очікування.
Небезпечне, солодке, від якого не втекти.

Я знала: сьогодні щось зміниться.
Учора він майже переступив межу.
А «майже» — це завжди перед тим, як хтось нарешті зробить крок.

Університет здавався зовсім іншим місцем.
Коридори гучніші, люди голосніші… але водночас усе навколо здавалося далеким.
Бо я чекала тільки одного — коли побачу його.

І коли він увійшов в аудиторію…
мене просто накрило хвилею тепла.

Він виглядав по-іншому.
Серйозно.
Рішуче.
Наче нарешті щось прийняв.

Його погляд одразу знайшов мене.

Не випадково.
Не ненароком.

Він шукав мене.

І той короткий, глибокий, заборонено-теплий погляд був сильніший за будь-яке торкання.

Пара минула швидко.
Він говорив чітко, впевнено, жодного разу не збився.
Наче його внутрішня буря стихла… але тільки зовні.

А всередині — я знала — вона лише набирала силу.

Коли студентам дали завдання і вони почали збирати речі, він сказав:

— Катерино, підійдіть.

Це було спокійно.
Без напруги.
Але я відчула, як кров ударила в щоки.

Я підійшла.

Він стояв біля кафедри, тримаючи в руках мою роботу з минулого тижня.
Папір був лише приводом.

— Можемо поговорити після занять? — тихо запитав він, так, щоб ніхто не почув.

Моє серце зробило кульбіт.

— Так, — відповіла я.

Його погляд став м’якшим, глибшим.

— У шостому корпусі, аудиторія 304. Там тихо.

304… Це місце, куди майже ніхто не ходив.

Я кивнула.

І весь день чула одне-єдине стукіт — власного серця.

До вечора університет майже спорожнів.
Шостий корпус був тихим, освітленим приглушеним світлом.

Двері аудиторії 304 були прочинені.

Я вдихнула і зайшла.

Він стояв біля вікна.
Повернувся, щойно я зайшла, і в його очах було все:

втома,
біль,
сумніви,
але поверх усього — рішення.

— Ти прийшла, — тихо сказав він.

— Ви просили.

— Я не був певен, що ти погодишся.

Я зробила кілька кроків уперед.

— А чому б я не погодилась?

Він гірко усміхнувся.

— Бо те, що я скажу… може все змінити.

Я вдихнула.

— Тоді скажіть.

Він підійшов ближче.
Повільно.
Обдумано.

Коли до мене лишалося кілька кроків, він зупинився — ніби на краю прірви.

— Я розірвав стосунки з Оленою, — сказав він рівно.

— Остаточно? — мій голос тремтів.

— Остаточно, — повторив він.

Я відчула, як серце пропустило удар.

— Вона кричала, плакала… Погрожувала. Але я лишився твердим.

— Це через мене? — ледь прошепотіла я.

Він підійшов ближче.

— Ні.
Пауза.
— Це через те, що я нарешті зрозумів, що не можу жити поряд з брехнею. І що давно відчуваю щось інше… до іншої людини.

Я затримала подих.

Він зробив крок.

— Катерино…

Ще крок.

Його рука піднялася — повільно, ніби він боявся злякати.

— Я довго намагався не визнавати цього. Довго боровся. Довго переконував себе, що це неправильно.

Його пальці торкнулися мого підборіддя — обережно, майже невпевнено.

— Але коли я побачив, що ти можеш постраждати… — його голос зірвався, — …я зрозумів, що боюся за тебе більше, ніж за себе.

Я вдихнула різко.

Він став ще ближче.
Так, що між нами не лишилося нічого.

— Можеш… сказати мені «ні», — сказав він тихо. — І я відійду. Обіцяю.

Я подивилась йому в очі.

Теплі.
Темні.
Повні правди.

— Але якщо скажеш «так»… — його голос впав до шепоту, — …я більше не зможу стримуватись.

Повітря стало гарячим.

Я знала: це реально точка неповернення.

Ще мить — і все зміниться.

Назавжди.

Він нахилився.

Його чоло торкнулося мого, як і раніше.
Але тепер… це було не стримування.

Це було прощання з останньою гранню.

— Скажи, Катерино… — прошепотів він. — Мені йти?

Я заплющила очі.

Серце кричало.

— Ні.

Він видихнув так, ніби цілу вічність чекав на це.

Його рука ковзнула до моєї щоки.
І повільно, з такою ніжністю, яку я ніколи не відчувала…

Він торкнувся моїх губ.

Коротко.
Несміливо.
Наче питав дозволу.

Я відповіла.

І тоді він уже не стримувався.

Поцілунок був глибшим.
Сміливішим.
Справжнім.

У ньому було все:

місяці напруги,
тисячі невимовлених слів,
біль,
страх,
і нарешті — свобода.

Коли він відступив, моє серце билося так сильно, що я ледь стояла.

Він тримав мене за талію, ніби боявся, що я зникну.

— Тепер, — прошепотів він, торкаючись чола до мого, — повернення не буде.

І я знала:

ми перейшли межу.
І вперше — це не здавалося забороною.
Це було початком.