Боротьба за нас

Після того, як він сказав: «Я вибираю шлях, де є ти», я стояла в аудиторії, ніби в іншій реальності.
Світ раптом став тихим, повільним, м’яким… небезпечним.
Небезпечним тому, що це було справжнє.

Він уже не ховав погляду.
Не відступав.
Не шукав виправдань.

Але він тримав дистанцію.
Фізичну.
Емоційну.
Тонку, але відчутну.

Наче боявся, що один неправильний крок зруйнує нас обох.

— Я проведу тебе до зупинки, — сказав він, нарешті відступивши на півкроку, щоб ми могли дихати.

— Не треба, — прошепотіла я. — Ви й так… зробили багато.

Він усміхнувся кутиками губ — сумно, тепліше, ніж дозволено викладачу.

— Я роблю це не тому, що мушу.
Його голос упав.
— А тому, що хочу.

Мене пройшов тремтінням кожен нерв.

Ми йшли коридором мовчки.
Наші кроки відлунювали синхронно, але він тримався на відстані долоні — ні більше, ні менше.
Так, ніби ця відстань була його останньою самоконтролю.

Коли ми вийшли на вулицю, сонце вже ховалось за дахами корпусів.
Дув легкий вітер.
І саме в тиші вечора я побачила — він не просто втомлений.

Він спустошений.

— Ви не говорили з нею після лікарні? — тихо запитала я.

Він зупинився на мить.
Видихнув.

— Говорив.
Його голос був твердим.

— Вона кричала. Звинувачувала тебе, мене, всіх…
Він потер обличчя долонею.
— Казала, що я зруйнував їй життя. Що вона ніколи мене не пробачить.

Я дивилася на нього — і вперше бачила не тільки професора, не тільки чоловіка, який мене приваблював.

Я бачила людину, яка вийшла з багаторічної пастки.

— Я не повернусь, — додав він спокійно. — Навіть якщо вона зробить все, щоб мене зламати.

— Чому? — прошепотіла я.

Він подивився на мене так, ніби це питання боліло йому глибше, ніж будь-яке інше.

— Тому що моє життя з нею було… неправдою.
Він затримав погляд на моєму обличчі.

— А ти — правда.
Його голос зірвався.
— Єдина, яка мене лякає.

Я не знала, що сказати.
Сльози зібрались на очах, але я змусила їх не падати.

Він підійшов на крок ближче.
Серце рвонулося.

Його рука зупинилась біля моєї, не торкаючись, але я відчула тепло так сильно, ніби він торкнувся шкіри.

— Я не дозволю їй підійти до тебе. До нас, — сказав він тихо. — Вона більше не контролює моє життя.
Пауза.
— Бо я нарешті знаю, чого хочу.

Випадковий перехожий пройшов повз, і ми обоє вирвалися з моменту.

Він відступив на півкроку, знову тримаючи дистанцію.

— Тобі треба додому. Я сьогодні підвезу.

— Не треба, — я знову повторила. — Я сама.

— Ні, — його голос став твердим. — Після всього… я не залишу тебе саму.

Він не дав мені заперечити.
Просто відкрив переді мною дверцята своєї машини.

Коли ми їхали, він тримав руки на кермі так, ніби боявся, що якщо хоч на секунду відведе погляд або розслабиться — все піде не туди.

Машина наповнилась тишею.
Теплою, напруженою.
Моя рука випадково ковзнула ближче до важеля коробки передач…
і його пальці трохи здригнулися.

Він відкашлявся.

— Мені важко бути поруч, — зізнався він.

Я повернула голову.

— Чому?

Він усміхнувся гірко, не відриваючи погляду від дороги.

— Тому що кожен раз, коли ти поряд… мені складно бути тим, ким я повинен бути.
Його голос знизився.

— Занадто складно.

Моє серце підскочило до горла.

— Я не хочу ускладнювати вам життя…

— Ти не ускладнюєш, — він подивився на мене вже не професорським, а зовсім іншим поглядом.
Тим, який палив.

— Ти робиш мене живим.

Я ледве вловила подих.

Машина зупинилась біля мого будинку.

Він заглушив двигун.
Але не вийшов.

Тиша між нами стала густою, гарячою.

— Катерино… — він повернувся до мене.
Очі були темні, глибокі, небезпечні.

Він нахилився ближче.
На сантиметр.
На ще один.
Наші носи майже торкнулись.

— Я не поцілую тебе сьогодні, — прошепотів він. — Але не тому, що не хочу.

Я затримала подих.

— А тому, що якщо зроблю це зараз… — його голос зривався, — …я більше не зможу повернутися назад.

Мені здалося, що світ перестав існувати.

— Доброї ночі, — тихо додав він.
І легенько торкнувся моєї щоки пальцями — коротко, ніжно, спрагло.

Не поцілунок.
Але гірше.
Бо я хотіла більшого.

— До завтра, Катерино, — сказав він майже шепотом. — Завтра я знову боротимусь за нас.

Він вийшов з машини і зачинив двері.

І я сиділа, не рухаючись, розуміючи:

сьогодні він не поцілував.
Але завтра… він уже не стримуватиметься.