Правда,яка ламає все

Наступного ранку я прокинулась ще до будильника.
Не від того, що виспалась — я майже не спала.
Просто серце билося так швидко, що тіло не давало собі відпочинку.

Сьогодні лікар мав сказати правду.
Правду, від якої залежало не лише життя Олени…
а й наше.
Його.
Моє.

І я боялась, як ніколи.

Я прийшла в університет на першу пару, хоч нічого не чула й не бачила.
Все розпливалося, люди здавались силуетами, слова — шумом.

Єдине, на що я чекала, — його кроки.
Його голос.
Його погляд.

І приблизно о десятій ранку двері аудиторії тихо відчинились.

Він увійшов.

Блідий.
Виснажений.
В очах — буря, яка могла зруйнувати міста.

Його погляд шукав мене одразу.

І коли знайшов — я побачила в ньому щось таке, що змусило мене холодіти.

Він не одразу підійшов.
Читав лекцію хвилин десять.
Говорив рівно, жорстко, ніби хтось вимкнув у ньому почуття.
Жодного зайвого погляду, жодної емоції.

Та коли пара закінчилась, він сказав:

— Катерино. Зачекайте.

Я піднялась, але ноги були ватними.

Коли двері зачинились за останнім студентом, він підійшов ближче, обережно, ніби боявся зламати мене одним неправильним рухом.

— Ми не можемо говорити тут, — тихо сказав він. — Ходімо.

Його голос був спустошеним.

Ми вийшли в коридор.
Він ішов поруч, але не торкався — ніби стримував себе, тримаючи напругу на тонкій нитці.

Він відкрив аудиторію, яка завжди була зачинена.
Заходив першим, зачинив за мною двері.

Клац.
Тиша впала.

Він стояв до мене спиною.

Дихав важко.

— Скажіть, — нарешті прошепотіла я. — Що сказав лікар?

Він опустив голову.

Плечі здригнулись.

І коли він обернувся — я вперше побачила, як він справді ламається.

— Вона… — він проковтнув повітря, — …не вагітна.

Мене пронизало холодом.

— Вона сказала це… спеціально, — додав він, стискаючи кулаки. — Щоб я залишився. Щоб покарати мене. Щоб… розлучити нас.

Він зробив крок вперед.

— Вона маніпулювала мною роками, — його голос став глухим. — І я цього не хотів бачити.

Я стояла нерухомо.

Не від шоку — від того, що його біль був більшим, ніж я могла собі уявити.

— Вона сказала лікарю неправдиві симптоми, — продовжив він. — Вона… навіть… навіть принесла старий тест. Не свіжий. З минулого року.

Його пальці тремтіли.

— Я так втомився від її ігор… — його голос зірвався. — Але зараз я зрозумів головне.

Він підійшов так близько, що між нами лишився лише подих.

— Я не можу повернутися до неї.
Не можу жити поруч із брехнею.
Не можу… втрачати себе.

Я вдихнула тремтливо.

— І ти… — він підняв руку до мого обличчя, але зупинив її в повітрі, — …ти не заслуговуєш бути частиною цієї боротьби.

— Я сама вирішу, — прошепотіла я.

Він нарешті торкнувся моєї щоки кінчиками пальців.

Його дотик був такий ніжний, що я ледве трималася на ногах.

— Я зроблю все, щоб тебе захистити, — сказав він. — Але я більше не буду жити брехнею. Не буду поруч із людиною, яка… зруйнувала мою довіру.

— Ти… — я ковтнула сльози, — …розійдешся з нею?

Він подивився так, ніби це питання боліло в нього так само, як і в мене.

— Я вже розійшовся, — тихо. — Сьогодні. У лікарні.
І я сказав їй одне:
що не можу бути з нею.
І що причина… не в тобі.

Я затримала дихання.

— А в кому? — ледве прошепотіла я.

Він нахилився ближче.

Так близько, що я відчула його теплоту, його присутність, його боротьбу.

— В мені, — сказав він. — Я давно не любив її.
І давно…
не був чесним із собою.

Він торкнувся мого волосся.

— І з тобою.

Я підняла на нього погляд.
Сльози прокотились по щоках.

— То що тепер? — прошепотіла я.

Він усміхнувся ледь-ледь.
Гірко.
Ніжно.

— Тепер…
Він підвів моє підборіддя пальцями.

— …я більше не тікаю від того, що відчуваю.

Межа була так близько.
Так небезпечно близько.

Його губи зупинились за мить від моїх.

— Але я хочу, щоб ти знала: ти мені дорога. Дорожча, ніж я мав би дозволити.

Його подих ковзнув по моїй шкірі.

— І тепер, коли правда відома… — він торкнувся мого обличчя долонею, — …я вибираю шлях, який сам боюсь пройти.

— Який? — прошепотіла я.

Він нахилився ще на міліметр.

— Той, де є ти.

Я заплющила очі.

Але…

Він не поцілував.

Він лише притулив своє чоло до мого — так само, як тоді.

— Не сьогодні, — прошепотів він. — Сьогодні я лише хочу, щоб ти знала, що ти — правда. Єдина.

І в цей момент я зрозуміла:

тепер усе починається по-справжньому.
Без брехні.
Без страху.
Без тіней.