Коли правда б'є сильніше,ніж буря

Коридор був порожнім, але мені здавалося, що він стискається довкола мене.
Я стояла і слухала, як віддаляються його кроки — швидкі, тривожні, розірвані.
Він біг до своєї нареченої.
До тієї, яка щойно погрожувала мені.
До тієї, яку він щойно…
майже залишив.

Світ перевернувся.
Але це було лише початком.

Весь день я ходила, ніби на автопілоті.
Не могла зосередитись ні на чому.
Тільки фраза декана крутилась у голові:

«Вона в лікарні… Впала при вході…»

Чи це було випадково?
Чи це була гра?
Чи… сюжет, який вона сама створила, щоб повернути контроль?

Я не знала.

Пізно ввечері, коли університет майже спорожнів, я сиділа в аудиторії, роблячи вигляд, що працюю над конспектами.
Насправді — просто чекала.

І приблизно о восьмій двері тихо клацнули.

Я підняла голову.

Він.

Стомлений.
Виснажений.
Холодний, але з очима, які не могли приховати бурю всередині.

Він зачинив двері.
Повільно підійшов.
І сів на край парти переді мною.

Ні слова.
П’ять секунд.
Десять.
П’ятнадцять.

А потім він вдихнув так глибоко, ніби щось тримав у собі весь день — і воно нарешті прорвалося.

— Вона вагітна.

Мені ніби землю вибили з-під ніг.

Серце в грудях різко зупинилось — і впало.
Кудись глибоко.
Боляче.
Не тому, що я мала на нього право.
А тому, що це стирало всі шанси, всі можливості, всі думки… одним ударом.

— Вона сказала це лікарям одразу, — продовжив він, стискаючи пальці. — І… сказала це мені.

Я мовчала.
Не могла дихати.

— І я… я повинен бути поряд, — його голос став глухим. — Я не можу залишити її в такому стані.

Гіркий, важкий клубок підкотився до горла.
Але він не дозволив мені відповісти.

— Але… — він підняв на мене очі.
Біль у них був нестерпний.
Живий.
Справжній.

— Я не знаю, чи вона каже правду.

Я здригнулась.

— Ти думаєш, вона може… — я не договорила.

— Так, — він гірко усміхнувся. — Може. Вона вже робила щось подібне раніше.

Я завмерла.

— Що? — прошепотіла я.

Він нахилив голову.
Долоні стиснув так, що побіліли кістки.

— Вона вже… «втрачала» вагітність у минулому. Після наших сварок. Після її ревнощів. І після кожного такого випадку… вона тримала мене поруч місяцями.

Я відчула, як холодний жах розбігається по шкірі.

— Ви… підозрюєте, що вона збріхала?

Він не одразу відповів.

— Це звучить жахливо, — тихо сказав він. — Але так. Я підозрюю.

Я дивилася на нього — і бачила, що він бореться.
З минулим.
З почуттями.
І з тим, що відчуває зараз.

— Якщо вона справді вагітна… — його голос зірвався, — …я мушу бути поруч. Я мушу бути правильним. Відповідальним.

Сльози підступили до очей, але я намагалася їх стримати.

— А якщо вона бреше? — тихо запитала я.

Він дивився на мене так довго, що я відчула, як перехоплює подих.

— Тоді… — він ковтнув повітря, — …я зможу сказати собі чесно те, що вже давно розумію.

Я перестала дихати.

— І що ж…? — ледве прошепотіла я.

Він підняв руку.
Зупинив її біля моєї щоки.
Не торкнувся, але відстань між нами стала нестерпною.

— Що кохаю не ту людину, — тихо сказав він. — І що вибрав не її.

Світ зупинився.

Я дивилася на нього, не впізнаючи повітря, яким дихала.

— Ви… — я не могла вимовити.

Він зробив напівкрок до мене.

— Я не маю права казати цього, — його голос був хрипким, зламаним. — Але коли я побачив тебе в коридорі…
Він на мить заплющив очі.
— …я зрозумів, що боюся втратити не її. А тебе.

Моє серце вибухнуло болем і щастям одночасно.

— Але… — він зітхнув, різко віднісши руку назад, — …якщо її слова правдиві — я мушу бути поруч. Я мушу.

Я тихо спитала:

— А якщо вона бреше?

Його очі загорілися диким, приглушеним полум’ям.

— Тоді, Катерино…
Він нахилився ближче.
Голос впав до шепоту.

— …я більше не стримуватимусь.

Повітря між нами тріснуло.
І я зрозуміла:

все зараз залежить від того, що виявлять лікарі завтра.
Все.

— Я маю йти, — прошепотів він. — Але завтра я скажу тобі правду… всю.

І він вийшов.

А я сиділа в порожній аудиторії й плакала тихо, беззвучно,
бо знала:

одне слово лікаря змінить все наше життя.
Назавжди.