Коли небезпека дихає в спину

Ніч після тієї розмови була дивною.
Моє тіло все ще пам’ятало тепло його долоні, а серце — звук його голосу, коли він сказав: «Я більше не відпущу вас саму».

Ці слова не давали мені спати.
Не лякали.
Навпаки — я відчувала, що вперше за довгий час хтось стоїть за мене горою.

Але я ще не знала:

справжня небезпека тільки починалась.

Наступного дня я прийшла в університет набагато раніше.
Коридори ще були майже порожні, чути було лише легкі кроки охоронця та шелест документів у кабінеті деканату.

Я стояла біля автомату з кавою, коли відчула, що хтось дивиться.

Повернула голову.

Нікого.

Але відчуття не йшло.
Наче хтось був за спиною, ховався за стіною чи стежив з-за рогу.

Я ковтнула повітря, намагаючись прогнати параною.

Це просто емоції. Просто реакція на вчорашнє.

Але коли я взяла стаканчик з кавою і повернулася до коридору, то побачила…

Олену.

Вона стояла на другому кінці коридору, спершись на стіну.
Руки складені на грудях.
Усмішка — холодна, без жодної емоції.

І вона не зводила з мене очей.

Я завмерла.

Вона жодним словом, жодним рухом не показувала агресії.
Але її погляд був достатнім, щоб змусити серце пропустити удар.

Я зробила крок назад.

Вона — два кроки вперед.

Загрозливо?
Ні.
Надто спокійно.

Саме це й лякало.

— Катерино? — раптом пролунав голос з-за спини.

Я різко обернулась.

Він.

Олександр ішов коридором у мій бік.
Виглядав зосереджено, навіть тривожно, але коли побачив мене — щось у його обличчі змінилось.
Полегшення.
Тепло.
І тут же — напруга.

Його погляд перескочив через моє плече й зупинився на Олені.

Його тіло напружилось настільки, що сорочка натягнулась на плечах.

— Ти знову біля неї? — він сказав холодно, майже різко.

Олена повільно посміхнулась.

— Просто гуляю університетом. Маю право, чи не так?

— Не тут, — його голос став твердим. — І не біля Катерини.

— О, то тепер ти захищаєш її так відкрито? — Олена підняла підборіддя. — Все серйозніше, ніж я думала.

— Досить, — відрізав він.

Я стояла між ними, ніби між двома полум’ями, які от-от зіллються в один великий вибух.

Олена зробила крок до мене.

Він одразу ж перекрив шлях.
Став переді мною, закривши собою.

Це був не жест викладача.
І не жест знайомого.

Це був жест чоловіка, який готовий стояти стіною.

— Ти її боїшся? — Олена нахилила голову. — Чи боїшся себе поруч з нею?

— Я сказав: досить, — його голос потемнів.

І тоді Олена сказала тихо, але так, що цей шепіт розрізав повітря:

— Я піду до ректора.

Я кинула на нього погляд.

Він побілів.
Не від страху за себе — я це бачила.
Він боявся за мене.

Олена продовжила:

— І скажу все. Про її погляди. Про твою поведінку. Про те, що я бачила.
Вона накрила рукою живіт — жест, який я не зрозуміла.
— І якщо ти не повернешся додому сьогодні… ми поговоримо там, де не буде свідків.

Він напружив щелепу.

— Йди. — його голос був крижаним. — Просто… йди.

— Я піду, — вона відступила. — Але ти не зможеш ховати її завжди.

І пішла.

Її каблуки відлунювали по коридору, як удари серця, що застряли в горлі.

Тиша впала важко.

Він стояв спиною до мене, не рухаючись.
Я бачила, як напруга проходить хвилею по його плечах.

Я зробила крок.

— Вам… добре? — запитала я нерішуче.

Він обернувся так швидко, ніби хтось різко зірвав його з місця.

— Ти не повинна ходити одна, — його голос був низьким і твердим. — Не тепер. Не після цього.

— Я впораюсь…

— Ні, — він перебив, підходячи ближче. — Вона небезпечна.

— Але ж вона… просто ревнує.

— Ні, Катерино, — він схопив мене за плечі, але ніжно. — Вона зробить усе, щоб нашкодити тобі. Вона вже показала це.

Його пальці тремтіли.

— Я не дозволю цього. Чуєш? — він нахилився ближче. — Нікому.

Я дивилась на нього, на його очі, сповнені страху, злості, провини і… кохання, яке він не зізнавався вголос.

— Ви так говорите… — я проковтнула повітря, — …ніби я вам дорога.

Він заплющив очі.
Глибоко.
Болісно.

— Ти… більше, ніж варто, — прошепотів він.

Моє серце впало.

Він відкрив очі — і в них була правда, якої він більше не міг ховати.

— Дозволь мені бути поруч, — тихо сказав він. — Я прошу не як викладач. Не як наречений іншої.
Він торкнувся моєї щоки.

— Я прошу як чоловік, який боїться тебе втратити.

Я не встигла відповісти.

Бо наступної миті до коридору увірвався декан.

— Олександре Ігоровичу, негайно в кабінет! — його голос був тривожним. — Мова про вашу наречену. Сталося щось серйозне.

Він знепритомнів, ледь встигнувши глянути на мене.

Його обличчя стало сірим.

— Що… сталося? — запитав він.

— Вона… — декан заговорив тихо, — …в лікарні. Впала просто на вході університету.

Він різко вдихнув.
Віра в очах завмерла.

— Я повинен йти.

Він кинув останній погляд на мене — довгий, болючий, як прощання.

І побіг.

А я стояла одна в довгому коридорі, розуміючи:

ця історія стала небезпечнішою, ніж я могла уявити.