Коли заборона стає близькістю

Після інциденту з Оленою я ще довго стояла в коридорі, намагаючись зібрати думки, але його присутність не давала мені повернутись у звичний стан.
Він стояв поруч так близько, що я відчувала його дихання, його теплоту, його напругу — напругу чоловіка, який щойно був готовий піти проти всього світу.

— Ходімо, — сказав він тихо.

— Куди? — я ледве прошепотіла.

— Подалі від тут, — у його голосі було стільки рішучості, що я не змогла заперечити.

Він обережно, але наполегливо взяв мене під лікоть і повів коридором.
Так, як ведуть тих, за кого відповідають… або тих, кого бояться втратити.

Ми спустилися сходами.
Він відкрив двері до невеликої аудиторії, де ніколи не проводили занять — тут завжди було тихо.

Він зачинив двері за нами.
Клацання замка прозвучало надто голосно.

І тільки тоді він видихнув.

Наче відпустив щось, що стискав у собі роками.

Він не говорив одразу.
Просто дивився на мене так, ніби намагався переконатися, що я ціла.

— Покажіть руку, — сказав він тихо.

Я простягнула.
Його пальці торкнулися шкіри ніжно, обережно, неначе я була з порцеляни.

— Це… через мене, — прошепотів він, і я вперше почула у його голосі не просто злість чи тривогу, а… біль.

Справжній.

— Не кажіть так, — відповіла я. — Ви не винні, що вона так реагує.

— Винний, — він підняв очі. — Бо я дав їй привід.

Я завмерла.

— Я дивився на вас так, як… не повинен був, — він торкнувся моєї щоки тильною стороною пальців. — І вона це бачила.

Моє дихання збилося.

— Олександре…
— Не називайте мене так, — його голос здригнувся, — або я не стримаюсь.

Я відступила на крок.
Він — услід.
Ніби ми були магнітами, що притягуються попри заборону.

— Чому ви прийшли? — я видихнула, хоч відповідь знала.

— Бо вона торкнулася вас, — він сказав так, ніби це вже пояснювало все. — Бо я не хочу, щоб вас хтось боляче зачепив. Бо, коли я почув її голос у коридорі… я злякався.

— За мене?
Він подивився так, як дивляться чоловіки, які вже давно переступили межу.

— За нас, — тихо.

Це слово вдарило в груди.

Він зробив ще один крок.
Я — дихнула глибше, але не відступила.

Його рука ковзнула до мого обличчя, повільно, неначе даючи мені час зупинити.
Я не зупинила.

Його долоня лягла на мою щоку, ніжно, тепліше за подих.

— Я не маю права… — прошепотів він.
— Знаю.

— Але коли я бачу, що комусь боляче через мене… — він ковтнув повітря, — …я не можу стояти осторонь.

Я торкнулась його зап’ястя — ледве, м’яко, але цього торкання вистачило, щоб він заплющив очі.

— Катерино… — його голос урвався. — Я намагаюся бути правильним. Але з вами… я забуваю, що таке контроль.

— Може, не треба контролю? — прошепотіла я, сама не знаючи, звідки взялась сміливість.

Він відкрив очі — і у них було все:

ніч,
тепло,
боротьба,
і неприхована туга.

— Ви не розумієте, — хрипко вимовив він. — Якщо я зроблю хоч один крок більше…
— То що? — я знову торкнулась його пальців.

— То я не зможу зупинитись.

Тиша впала між нами, гулка, гаряча, важка.

Його пальці ковзнули вниз, уздовж лінії моєї щелепи.
Мене пройшов тремтінням кожний дотик.

— Дайте мені хоч щось, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Хоч маленьку частинку вашої правди. Ви хоч трішки…?

Я усміхнулася крізь сльози в кутиках очей.

— Трішки?
Я зробила півкроку вперед.

— Я відчуваю більше, ніж варто.

Він видихнув різко, майже болісно.
Опустив чоло до мого.
Ми стояли так, затамувавши час.

— Якщо я торкнуся вас… — прошепотів він, — …повернення не буде.

— Я не прошу повертатися, — відповіла я.

Він тремтів.
Я теж.

Його губи були поруч.
Так близько, що я відчувала їхнє тепло…

Клац.

Десь у коридорі грюкнули двері.

І він різко відійшов, ніби від ями, в яку мало не впав.

— Пробачте… — він видихнув. — Я… не можу. Не так.

Я закрила очі — боляче.
Але водночас у мені був спокій, якого не було давно.

— Добре, — прошепотіла я. — Ми почекаємо.

Він підняв голову.
І в його очах була вдячність… і страх… і щуряча надія.

— Дякую, — сказав він. — За те, що ви… не відштовхуєте мене.

Він хотів щось додати, але промовчав.

Відкрив двері.
Пропустив мене.

І коли я виходила, він сказала майже беззвучно:

— Я все одно вас захищатиму.

Я відчула, що це — не просто слова.

Це була клятва.