Коли він стає між нами

Його попередження про Олену я сприйняла не одразу.
Здавалося… перебільшенням.
Ревнощами, які вдарили в голову.
Емоціями, яких не мало б бути.

Але вже наступного дня я зрозуміла:

він не перебільшував.

Він недооцінив небезпеку.

Було близько четвертої дня.
Я вийшла з бібліотеки, несучи під пахвою кілька книг.
Коридор був майже порожній, ледь чути відлуння кроків.
Я хотіла швидко піти на зупинку — голова ще трохи боліла після мігрені, а день був важким.

І раптом хтось різко схопив мене за руку.

Міцно.
Болюче.

Я різко обернулася — й відчула, як серце провалилося в п’яти.

Олена.

Її очі були спокійними… надто спокійними.
Тим спокоєм, за яким ховається шторм.

— Нам треба поговорити, — сказала вона тихо, але так, що мороз пішов по шкірі.

— Я… я не хочу конфлікту…

— Це не конфлікт, — її пальці стисли мою руку ще сильніше. — Це попередження.

Вона відштовхнула мене до стіни й стала ближче.
Занадто близько.

— Я могла б піти до ректора, — її голос бринів напругою. — Могла б показати листування, фото з камер, все, що потрібно, щоб зруйнувати вашу репутацію.

— Моєї немає що руйнувати, — тихо сказала я, намагаючись вирвати руку.

— Зате є його, — холодно посміхнулася вона. — А я не дозволю тобі забрати в мене людину, з якою я будую життя вже роками.

Я проковтнула крик.
Не від страху — від болю в зап’ясті.

— Я нічого у вас не забираю, — прошепотіла я. — Ви помиляєтесь…

— Ні, — вона рвучко стиснула мою руку. — Ти помиляєшся, думаючи, що можеш хоч на мить наблизитися до нього.

У цей момент я побачила те, про що він попереджав:

ця жінка не просто ревнувала.
Вона була готова знищувати.

— Він мій, — сказала вона ледяним голосом. — І якщо ти ще раз…

Вона не договорила.

Бо коридор наповнився різким, швидким звуком кроків.

І вже за секунду її руку відірвали від моєї.

— ЩО ТИ РОБИШ? — голос вибухнув так, що стіни задрижали.

Олена відскочила.

Переді мною стояв він.

Блідий.
Злий.
В очах — та сама некерована, небезпечна емоція, яку я бачила лише раз: коли він подумав, що мені зле.

— Олександре… — почала вона.

— НЕ ТОРКАЙСЯ її більше, — його голос був льодяним. — НІКОЛИ.

Олена відступила ще на крок.

— Ти кричиш на мене через… неї? — прошипіла вона. — Через студентку? Ти здурів?

— Я кричу, бо ти перетнула межу, — він підійшов до мене й став так, щоб прикрити мене собою. — І я цього не дозволю.

Я стояла позаду, торкаючись пальцями гарячої шкіри зап’ястя, де досі відчувалася її хватка.
Він помітив.

Його обличчя змінилося.
Загострилося.

— Ти її вдарила? — його голос знизився, але став ще небезпечнішим.

— Не перебільшуй! Я просто… — Олена зробила крок до нього.

Він різко поставив руку перед собою, зупиняючи її.

— Ще один крок — і я піду до деканату з заявою про напад.

— Ти не зробиш цього, — її голос зламався. — Ти… ти ж мій наречений…

Він заплющив очі.

І відповів тихо… так тихо, що це було страшніше за крик.

— Я більше не впевнений у цьому.

Олена поблідла.

— Що?.. Ти… ти не жартуєш…

Він подивився вбік, в коридор, але не на неї.

— Ти поводишся небезпечно. І я не хочу, щоб біля мене була людина, яка атакує студентів.

Вона затремтіла від злості.

— Це через неї.
— Ні, — він підняв на неї очі. — Це через тебе.

Тиша стала суцільною.

Олена ще кілька секунд дивилася на нас…
а потім розвернулась і пішла.

Не просто пішла.
А втекла.

Ми залишилися вдвох.

Повітря було густим, важким, гарячим.

Він обернувся до мене і побачив червоні сліди на моїй руці.

Повільно, дуже повільно, він підняв руку й торкнувся мого зап’ястя кінчиками пальців.

— Це болить? — запитав він тихо.

— Трохи, — я видихнула.

Він провів пальцем по цій червоній смужці.
Делікатно.
З ніжністю, яку я ніколи ще не відчувала.

— Я не дозволю їй підійти до вас знову, — його голос був глухим, твердим.

— Вам не потрібно...
— Потрібно, — він перебив.

Погляд його затремтів, коли він зустрів мій.

— Я більше не можу робити вигляд, що ви — просто студентка, — прошепотів він. — І ця ситуація… показала це чіткіше за будь-що.

Я ледь дихала.

— Що це означає? — видихнула я.

Він переступив до мене.

Дуже близько.

Небезпечно близько.

— Це означає… — він торкнувся моєї щоки долонею, — …що я більше не відпущу вас саму ні на крок.

Я втратила повітря.
Серце вибухало.

Це був не поцілунок.
Це була обіцянка.
Найстрашніша — і найсправжніша.