Коли ревність стає зброєю

Наступні два дні минули дивно тихо.
Ні він, ні його наречена не шукали зі мною зустрічі.
Але ця тиша була схожа на штиль перед бурею — такий, що змушує шкіру стискатися від передчуття небезпеки.

Я ходила по університету дуже обережно.
Поглядом перевіряла коридори, аудиторії, навіть сходи.
Наче чекала, що за наступним поворотом мене хтось схопить за руку і вимагатиме правду, яку я не могла сказати навіть собі.

Врешті, правда була проста:

Я не мала права на нього.
Але серце цього не знало.

Пара починалася о десятій ранку.
Я сіла на своє звичне місце.
Студенти гуділи, жартували, обговорювали щось голосне й несуттєве.

Коли він увійшов у аудиторію — це було як зміна атмосфери.
Повітря ніби стало важчим.

Він виглядав виснаженим.
Кружечки під очима.
Напружена лінія щелепи.
Сорочка злегка зім’ята, ніби він не спав нормально.

Я відчула, як серце зривається з місця.

Це через сварку?
Через неї?
Через… мене?

Його погляд ковзнув по аудиторії…
завмер на мені…
і швидко пішов далі — надто швидко, щоб це було байдужістю.

Він почав лекцію.
Говорив рівно, але формально, наче на автоматі.
Студенти помітили: хтось перешіптувався, хтось сміявся, хтось крутив очима.

Але я…
я відчувала кожну тріщинку в його голосі.

І раптом двері розчахнуло різко.

В аудиторію увійшла Олена.

Його наречена.

Тиша впала відразу.

Вона стояла у проємі дверей, як буря, що прийшла руйнувати все.
Красиво одягнена.
Холодна.
Рішуча.

— Вибачте за вторгнення, — сказала вона, хоча в її голосі не було й краплі вибачення. — Мені потрібно поговорити з Олександром Ігоровичем.

Студенти завмерли.

Він зціпив зуби.

— Олено, я на парі.

— Це займе хвилину, — її погляд ковзнув по студентам, і на мені зупинився довше, ніж потрібно. — Дуже важливу.

Він підійшов до дверей.
Вона схопила його за лікоть — жорстко, володіючи ним так, ніби він належав їй за замовчуванням.

А вони щось зашепотіли.
Близько.
Гарячково.
Напружено.

Я бачила, як вона підносить брови.
Як він відвертається.
Як вона стискає пальці сильніше.
Як він дивиться у підлогу.

А потім…
вона кинула погляд через його плече.
Прямо на мене.

І посміхнулася.

Посмішкою людини, яка має план.
Чиєїсь поразки.
Чиєїсь провини.

І в ту ж мить я зрозуміла:

вона щось задумала.

Вони вийшли в коридор, і двері зачинилися.
Студенти почали гудіти, обговорювати, хто що бачив.

Я сиділа мовчки, стискаючи ручку так сильно, що пальці побіліли.

Минуло кілька хвилин, перш ніж він повернувся.

Він виглядав… розбитим.

Аудиторія стихла.

— Продовжимо, — сказав він тихо, майже хрипло.

Але через три хвилини стало ясно — він не може зосередитись.
Він помилявся, забував слова, нервово зупинявся.

Студенти вже відкрито перешіптувались.

— Шось із викладачем не те…
— Наречена сцену закотила…
— А може, посварилися?
— А чув, вона ревнує його до когось…

Чиєсь слово «студентка» застрягло в повітрі.

Я зібрала речі ще до того, як він закінчив заняття.

Потрібно було просто піти.
Зникнути.
Дати йому спокій.

Я майже дісталася дверей, але почула:

— Катерино. Зачекайте.

Тихо.
Пошепки.
Тільки для мене.

Я зупинилась.

Студенти виходили з аудиторії повільно, з цікавими поглядами.
Коли останній пішов, він підійшов до мене.

— Вона хоче зустрічі, — сказав він так тихо, ніби визнавав провину. — Настирливо. Агресивно. Вона…
Його голос затремтів.

— Вона сказала, що знає все, — прошепотів він.

У мене затрусились руки.

— Все? — ледве видихнула я.

— Вона думає, що між нами роман, — сказав він. — І хоче… «поговорити». З вами.

Він стискав кулаки так сильно, що кістки тріщали.

— Катерино… я боюся, що вона може вам нашкодити.

Я завмерла.

— В сенсі?

Він підвів погляд.

У його очах було щось, чого я не бачила раніше:
страх.
за мене.

— Вона… нестабільна, — тихо сказав він. — І її ревнощі… такі, що я сам боюсь, що вона здатна зробити.

Я відчула, як холод пробіг по спині.

— Тому, — він зробив крок ближче, — ви нікуди не йдете одна.
Його голос став твердим.
Настільки, що я ледь дихала.

— Я не дозволю їй підійти до вас навіть на метр.

— Але ви ж не завжди поряд, — прошепотіла я. — Ви не можете контролювати її…

— Зможу, якщо ви будете поруч зі мною, — сказав він надто швидко. Надто щиро. — Хоча б поки ситуація не втихне. Прошу…

— Ви хочете… щоб я ходила з вами? — я не могла повірити в ці слова.

Він проковтнув повітря.

— Я хочу, щоб ви були в безпеці.
І якщо для цього мені доведеться порушити всі правила світу… я порушу.

Мої груди стиснуло так сильно, що я не могла дихати.

— Катерино, — він нахилився ближче, — я не дозволю нікому зробити вам боляче. Ніколи.

Це було не професійно.
Не правильно.
Не дозволено.

Але це було по-справжньому.

І я вперше зрозуміла:

він вибирає мене.
Навіть коли боїться цього вибору.