Підозра,яка може спалити все

Після медпункту я намагалася весь день не перетинатись із ним.
Наче тікала.
Наче боялася, що він знову зламає себе заради мене… або я зламаю себе заради нього.

Але світ не давав нам можливості сховатися одне від одного.

Бо вже ввечері все перевернулося.

У холі університету оголосили про додаткову зустріч студентської групи — терміново, у зв’язку зі зміною графіку практик. Я не хотіла йти, але мусила.

Коли я прийшла, в аудиторії вже був він.

Стояв біля столу, переглядаючи документи, намагаючись виглядати спокійним. Але я бачила — він виснажений.
Його плечі напружені.
Волосся трохи розкуйовджене.
Погляд важкий, затуманений думками, які вибивають ґрунт з-під ніг.

Я тихо сіла на останній ряд.

Він підняв голову… і зупинив погляд на мені.
Повільно.
Занадто довго.

Та в його очах не було бажання.
Не було ніжності.

Сьогодні в них була тривога.

Пара почалася.
Він щось пояснював, говорив про оновлений графік, про нові вимоги.
Його голос був рівний… але руки тремтіли.
Він тримав ручку так сильно, ніби боявся випустити.

Я відчула, як в мені піднімається хвиля страху.

Щось сталося.

І він не скаже про це при всіх.

Коли заняття закінчилося, студенти почали виходити з шумом і сміхом.
Я хотіла залишитися непомітною, але він промовив:

— Катерино, зачекайте.

Занадто швидко.
Занадто різко.
Занадто… потребуюче.

Я зупинилася.

Двері зачинилися за останнім студентом.

Він підійшов до кафедри, сперся руками, ніби намагаючись зібратися.

— Між нами… — він ковтнув повітря, — …це зайшло надто далеко.

Моє серце впало.

— Я знаю, — прошепотіла я. — Я намагалася тримати відстань.

— Я бачив, — його голос зламався. — Але це нічого не змінює. Мені здається… що я втрачаю контроль над ситуацією. А це небезпечно.

Небезпечно.*

— Для кого? — ледь чутно.

Він подивився на мене так, ніби це питання поранило його.

— Для вас, — тихо відповів він. — І для мене теж.

Я вдихнула.

— Щось сталося?

Він затримав подих.

— Олена… — його голос став холодним, — …бачила нас біля медпункту.

Я заплющила очі.

— Вона нічого не розповіла керівництву, — продовжив він. — Але от сьогодні…
Він нерішуче провів рукою по волоссях.
— Вона сказала, що «все бачить». І що… вона вже не вірить мені.

Мене ніби обдало крижаною хвилею.

— Ви посварилися? — обережно спитала я.

— Це занадто м’яко сказано, — він видихнув. — Вона кричала. Казала… що я дивлюся на вас так, ніби…
Він замовк, не договоривши.

Я стояла мовчки.
Бо не знала, що можна сказати, коли світ починає тріщати.

— Вона хоче зустрітися з вами, — додав він тихо. — Вона сказала, що якщо я це не організую… то вона піде до ректора.

Мені стало холодно.

— Вона хоче… зі мною поговорити? Навіщо?

Він подивився прямо мені в очі.

— Вона вважає, що між нами щось є.

Тиша стала глибокою.
Небезпечною.
І в ній було стільки правди, що я ледь могла дихати.

— І… що ви їй сказали? — мій голос затремтів.

Він підійшов ближче.
На один крок.

— Я сказав, що це неправда, — тихо. — Але… вона мені не повірила.

Мої груди стислися так сильно, що я ледь видихнула.

Він нахилив голову.
Подивився на підлогу.
На свою руку, яка стиснула край столу так, що побіліли пальці.

— Катерино… я намагаюся зупинити все це, — він нарешті підвів очі. — Але кожного разу, коли я бачу вас… я забуваю, ким маю бути.

Його голос упав до шепоту:

— Я боюся, що втрачусь у цьому.

Я відчула, як на очі навертаються сльози — тихі, непрошені.

— Що ви хочете, щоб я зробила? — спитала я тихо.

Він зробив крок ближче.
Ще один.

Рука тремтіла, коли він підняв її… але не торкнувся мене.
Лише зупинив за кілька сантиметрів від мого плеча.

— Я хочу…
Його голос зірвався.
— …щоб ви залишалися подалі.

Це було ножем.

— Але… я не можу цього просити, — він різко видихнув. — Бо сам не можу триматися подалі.

Я заплющила очі.

— Що ж тоді робити? — прошепотіла я.

Він нахилився ближче — не торкаючись.
Просто так близько, що я відчувала тепло його подиху.

— Я не знаю, — чесно відповів він.

І на мить ми стояли так:
він — з болем у очах,
я — з серцем, яке він несвідомо тримав у руках.

Раптом у коридорі пролунав чийсь сміх.
Гучний.
Різкий.

Він відступив.
Швидко.
Наче нас застукали.

— Я… я маю йти, — сказав він.

— Добре.

Він підійшов до дверей, але… не відкрив їх.

Повернувся.

Подивився на мене так, як уже не мав права.

І прошепотів:

— Обережно з Оленою. Вона… небезпечна, коли ревнує.

І вийшов.

А я залишилась стояти в аудиторії з відчуттям:

те, що відбувається між нами — уже не просто почуття.
Це буря.
І вона тільки починається.