Турбота,яка не має права існувати

Після того дня в аудиторії я намагалася не думати про нього — але це було неможливо.
Дотик його чола до мого залишив у мені дивне, тихе полум’я, яке я не могла загасити.
І хоч це був лише подих, лише мить…
вона змінила все.

Я намагалася тримати дистанцію.
Він — теж.
Але між нами виникла невидима нитка, яку вже неможливо було розірвати.

Того ранку я прокинулась із сильним головним болем.
Так сильним, що кожен звук здавався ударом.
Але пропустити пари — означало б пропустити його.
І я, як завжди, змусила себе зібратись.

Університет гудів, як вулик.
Я намагалася ні з ким не говорити, просто дійти до аудиторії.
Очі різало, руки тремтіли, але я сиділа на своєму місці, як завжди.

І саме тоді він увійшов.

Він говорив щось студентам, роздавав якісь матеріали, робив зауваження…
Але раптом його погляд зупинився на мені.

Спершу просто оцінювально.
Потім — тривожно.
Потім — надто особисто.

Він підійшов до кафедри, але вже не відводив від мене очей.

За хвилину почав лекцію.
Та через кілька секунд різко замовк.

— Катерино. Вам погано? — його голос був низьким, рівним… але тривога в ньому дзвеніла, як струна.

Декілька студентів обернулися.
Я хотіла сказати «все добре», хотіла посміхнутись…
Але світ перед очима хитнувся, і я зчепила пальці в кулак.

— Просто голова болить, — прошепотіла я.

Його погляд став різким.

— Ходімо на хвилину, — сказав він тихо, але так, що заперечити було неможливо.

— Я можу посидіти…

— Ходімо, — повторив він.

Він відчинив двері, чекаючи, поки я вийду.
Я підвелась, і земля попливла, але в ту ж мить його рука підтримала мене за лікоть.

Це був другий дотик.
Несподіваний.
Справжній.
Турботливий.

Я відчула тепло, яке пройшло крізь тканину одягу — і крізь мене.

Він вивів мене у коридор, перевірив, чи нікого немає, і сказав:

— Сядьте, — його голос був такою сумішшю ніжності та злості на самого себе, що мені стало ще гірше.

— Не треба… я зараз…

— Катерино, — перебив він. — Не геройствуйте.

Я опустилась на лаву біля стіни.
Він присів навпочіпки навпроти, тримаючи мене у полі зору.

— Це схоже на мігрен. Чи у вас таке вже було? — тихо запитав він.

— Іноді… — я оцінила ситуацію: він сидів так близько, що я відчувала запах його парфумів — теплий, деревний, спокійний, але зараз він здавався небезпечно знайомим.

— Вам потрібно відпочити. І води. Зачекайте тут.

— Не треба, я сама…

— Ні, — він подивився на мене так, що сперечатись було марно. — Ви не підете зараз нікуди.

Він підвівся й швидко пішов коридором.
За хвилину повернувся з пляшкою води та таблеткою.

— Випийте, — сказав він.

— Це… не надто професійно, — прошепотіла я, хоч насправді хотіла подякувати.

Він різко зітхнув.

— От саме тому, що я… — він замовк, — …саме тому я і приношу її.

Я взяла воду, випила таблетку.
Він присів поруч.
Не навпроти.
Поруч.

Між нами — всього кілька сантиметрів.
Ті самі небезпечні кілька сантиметрів.

— Вам не варто так хвилюватися, — сказала я тихо.

— Це не хвилювання, — відказав він, глядячи перед себе.

— А що?

Він повернув голову до мене.

Його погляд був таким глибоким, що я втратила повітря.

— Це те, що я не можу… вимкнути, — зізнався він. — Як би не намагався.

Я закам’яніла.

— Ви не повинні…
— Знаю, — він перервав. — Але коли я бачу, що вам погано… мені важко стриматися.

Я хотіла сказати щось, що зменшило б напругу.

Але він підняв руку і торкнувся моєї щоки кінчиками пальців.

Легко.
Ніжно.
Неначе боявся зламати.

— Ви гарячі, — прошепотів він, перевіряючи температуру. — Вам справді погано.

Це був третій дотик.
Найбільш заборонений.
Найбільш ніжний.

Серце вибухнуло болем і теплом водночас.

— Олександре… — я прошепотіла.

— Не кажіть мого імені так, — тихо відповів він.

— Як?

Він закрив очі.

— Так… ніби я ваш, — видавив він.

Я завмерла.
Світ зупинився.
Час покотився іншим шляхом.

І саме в цю мить…
двері аудиторії відчинились, і хтось покликав його.

Він відсмикнув руку.
Наче обпікся.

— Вам потрібно повернутися на пару, — сказав студент.

Він кивнув.

Повернувся до мене.

— Я проведу вас до медпункту.

— Не треба… Я вже почуваюся краще.

— Я не запитую, — його голос був тихим, але твердим. — Я хочу впевнитись, що ви будете в безпеці.

Я вдихнула.
Глибоко.

— Добре.

Він піднявся, подав мені руку, щоб допомогти.
Я взяла її.

І вперше не відпустила одразу.

Він теж.

Це був четвертий дотик.
Найдовший.
Найправдивіший.

І саме в ньому я відчула:

ми вже не можемо повернутися назад.