Урок, який повертається тільки в сні

Після тієї сцени в холі я не могла думати ні про що інше.
Не могла спати.
Не могла зосередитись на навчанні.
Не могла забути, як він став між мною та своєю нареченою.
Наче не вона — його вибір.
Наче не вона — частина його майбутнього.

Але він все одно пішов.
Залишив мене з думками, які різали гостріше, ніж будь-який ніж.

Наступного дня я прийшла на заняття завчасно.
Руки тремтіли.
Я не знала, як він буде поводитись, чи взагалі наважиться глянути в мій бік.

Але коли він зайшов у аудиторію…
я одразу зрозуміла:
сьогодні він інший.

Його обличчя було серйознішим, ніж зазвичай.
Погляд глибший.
Він навіть сорочку поправляв так, ніби не знав, куди подіти руки.

Я намагалася сховатися серед студентів, але його очі знайшли мене відразу.
Короткий погляд.
Занадто довгий для байдужості.
Занадто короткий для зізнання.

Але він запалив у мені тривогу.

Пара почалася.
Він пояснював тему, ставив питання, записував щось на дошці… але сьогодні був неуважним, роздратованим і… дивно напруженим.

Кілька разів він кидав погляди в бік дверей — ніби чекав когось або боявся, що хтось увійде.

І раптом — різко:

— Катерино, залиштесь після пари.

У мене всередині все обірвалося.

Студенти перезирнулися.
Дівчина з першої парти мало не задихнулася від токсичного задоволення.

А я просто сиділа нерухомо, намагаючись відійти від удару серця.

Пара закінчилася, і всі повискакували з аудиторії, штовхаючи стільці та сміючись.
Я збирала свої речі повільно.
Надто повільно.

Він стояв біля вікна, спиною до мене.
Дихав важко, наче боровся з самим собою.

Коли останній студент вийшов, він заговорив достатньо тихо, щоб чути могла тільки я:

— Я знаю, що повинен тримати дистанцію.
Я знаю, що повинен робити вигляд, що нічого немає.
Я знаю, що повинен думати про… — він замовк, — …про майбутнє, яке вже вибране.

Він повільно обернувся.
Його очі світилися болем і рішенням, яке не давало йому дихати.

— Але я більше не можу вдавати, що вас не існує.

Моє серце зупинилося.

— Олександре… — я прошепотіла.

Він підняв руку — так, ніби хотів торкнутися мого обличчя.
Але зупинився за кілька сантиметрів, борючись з собою.

— Те, що відбувається… — він ковтнув повітря, — …це не помилка. І не випадковість.

Я стояла нерухомо.
Тільки дихання видало мене.

Він зробив крок ближче.
Повільний.
Обдуманий.
Небезпечний.

— Катерино… — він вимовив моє ім’я так, ніби це зізнання, — …я не знаю, як все це сталося. Але я…
Його голос тремтів.
Вперше.

— …я більше не можу відводити очі.

Повітря між нами стало густим, тягучим.

Я ступила назад інстинктивно — і спиною натрапила на край парти.

Він зупинився в кроці від мене.
Не торкався.
Але був так близько, що я відчувала тепло його тіла.

— Скажіть хоч слово, — прошепотів він. — Одне. І я перестану.

Я дивилась на нього широко відкритими очима.

Він чекав.
Переборював себе.
Тримався за останню грань.

А я… мовчала.

Бо не знала, що болючіше:
сказати «йдіть»
чи сказати «залишайтесь».

Він закрив очі, на мить підставивши горло моєму погляду — як людина, яка здається.

— Я зрозумів, — тихо сказав він. — Ви боїтеся.

— А ви — ні? — прошепотіла я.

Він відкрив очі.
І в них було все:
страх,
кров,
шалена туга,
тисячі невимовлених слів.

— Я боюся кожної хвилини, коли стою поруч з вами, — зізнався він. — Але ще більше я боюся того дня, коли ви перестанете на мене дивитися.

Мене охопила хвиля тепла, болю і забороненого щастя.

Його рука опустилася на край парти поруч зі мною.
Так близько, що наші пальці ледве не торкнулися.

— Я зроблю лише один крок, — сказав він тихо. — Один єдиний.

І він зробив.
Крихітний.
Але достатній, щоб змінити все.

Його лоб ледь торкнувся мого.
Не поцілунок.
Не обійми.
Просто дотик двох людей, яким не можна бути поруч.

Я відчула його подих.

І в ту мить двері різко грюкнули.

Ми відскочили одне від одного, ніби нас ударило струмом.

На порозі стояла викладачка кафедри.

— Олександре Ігоровичу? Ви ще тут? Нам потрібні результати семінару!

Він вдихнув різко, втер обличчя рукою і… відступив.

На його обличчі була тільки одна емоція:

біль, що ми зупинилися.

— Я… зараз підійду, — сказав він і вийшов, не глянувши на мене більше.

А я залишилася стояти сама в порожній аудиторії, з серцем, яке билося так сильно, що я ледве стояла на ногах.

І я усвідомила:

Ми вже перейшли межу.
Навіть якщо ще не торкнулися губами.