Коли він обирає сторону

Після того вечора я зробила все, щоб не перетинатися з ним.
Не дивилася в його бік.
Не сідала близько.
Не відповідала на питання, якщо не була змушена.

Я тримала дистанцію так ретельно, ніби це була лінія порятунку.
Бо його наречена… вона дивилася на мене так, наче вже знала правду, якої не мало б існувати.

Я не хотіла проблем.
Не хотіла руйнувати чуже життя.

І найголовніше — я не хотіла руйнувати себе.

Але уникати його було все одно, що уникати дихання.

Того дня після занять у холі було багато студентів. Шум, розмови, сміх — звичайний хаос університетського життя. Я стояла біля автомата з кавою, чекаючи свою порцію латте, коли до мене підійшла вона.

Наречена.

— Можемо поговорити? — її голос був м’який. Небезпечно м’який.

У мене всередині все похололо, але я кивнула.

Вона повела мене в бік, до тихого куточка біля вікна.

— Катерино, — почала вона спокійно, — я не хочу… конфліктів. Я не прийшла кричати чи звинувачувати. Хочу просто зрозуміти.

Зрозуміти?
Що між нами?
Між ким?

— Зрозуміти що? — запитала я рівно.

Вона вдивилася в мене так уважно, ніби намагалася побачити правду глибше за слова.

— Між тобою і Олександром щось є?

Моє серце зупинилося на секунду.
Тільки на секунду — але цього вистачило.

— Нічого, — відповіла я твердо. — Він мій викладач. А я — студентка.

— Цього не достатньо, — сказала вона. — Можна бути просто студенткою і все одно… мати на когось вплив.

Її слова боліли.
Вона говорила не з ненавистю.
Вона говорила із страхом.

— Я не хочу проблем, — повторила я тихо. — Я не робила нічого такого.

— Але він робив? — запитала вона.

Я заплющила очі.

— Це не моя справа, — прошепотіла я. — І я не можу вам нічого сказати.

Вона вдихнула.
Глибоко.
Занадто рівно.

— Я люблю його, — сказала вона. — Ми разом чотири роки. У нас весілля через два місяці. І я не дозволю, щоб усе це зруйнувалося через…

Її голос завмер.
Погляд ковзнув по мені згори вниз.
Оцінюючий.
Холодний.

— …через студентку, яка просто не знає, що таке справжнє кохання.

Мене ніби обдало крижаною водою.
Слова були ляпасом.

Вона зробила крок ближче.

— Ти ще дитина, Катерино. І ти не розумієш, у які ігри граєш. Тож краще тримайся від нього подалі. Це порада. І попередження.

Я хотіла щось сказати.
Щось захисне, правильне, хоча б одне слово.

Але не встигла.

— Олено! — пролунало різко.

Ми обидві обернулися.

Він стояв біля сходів.
Блідий. Напружений.
І дуже… дуже злий.

Він підійшов швидко.

— Про що ви говорите? — його голос був тихим, але небезпечним.

— Про те, що потрібно було сказати, — холодно відповіла вона.

— І ти вважаєш нормальним підходити до моїх студентів і… — він різко вдихнув. — Це неприпустимо.

Вона взялася руками за пояс пальта, виставляючи підборіддя.

— Мені довелося. Вона…

— Вона нічого не зробила, — уперше за весь час він підвищив голос. — Ти не маєш права звинувачувати Катерину.

Мій подих зірвався.

Він… став на мій бік.
Відкрито.
Перед нареченою.

Олено на мить втратила самовладання.

— Ти захищаєш її? ЇЇ? — прошипіла вона. — Серйозно?

— Захищаю, бо ти поводишся неправильно, — відрізав він.

Це було ножем по її гордості.

— Олександре… — її голос зламався. — Ти змінився. Ти не такий. І я не хочу… втрачати те, що у нас є через… через…

— Облиш, — сказав він жорстко. — Я поговорю з тобою пізніше.

Вона відступила.
Подивилася на нього довгим, болісним поглядом.
Потім на мене — з ненавистю, образою і страхом.

І пішла.

Ми лишилися вдвох у напівпорожньому холі.

Він провів рукою по обличчю, ніби намагався зібратися.

— Катерино… пробачте, — сказав він тихо. — Вона не мала до вас підходити. Це… непорядно.

— Все нормально, — прошепотіла я. — Я звикла.

— Не повинні, — його голос був твердим. — Ніхто не має права так із вами говорити.

Я не знала, що відповісти.
Мені хотілося плакати, але я трималася.

— Ви не повинні захищати мене перед нею, — сказала я, дивлячись у підлогу.

— Повинен, — тихо відповів він. — Бо саме я винен, що…
Він замовк.
Погляд впав на мої губи.
На мою шию.
На мої тремтячі пальці.

— …що між нами щось є.

Моє серце зупинилося.

Він зробив крок до мене.

— І я більше не можу робити вигляд, що цього немає.

Я підвела очі.
А він дивився так, ніби світ існує тільки з однією метою — стояти між нами, щоб ми не торкнулись.

Але зараз він був готовий зламати світ.

Раптом з другого поверху почувся шум студентів. Сміх, голоси, тупіт.
І магія моменту зламалася.

Він відступив.
Впустив погляд.
Видихнув важко.

— Мені… треба йти, — сказав він.

І пішов.
Не озирнувшись.

А я стояла посеред холу з відчуттям, що щось велике вже зрушило з місця.

Щось, що не зупиниться.