Межа,яку вони не мали переступати

Після тієї розмови між нами щось змінилося остаточно.
Тепер кожен його погляд був небезпечно довгим, кожен рух — надто уважним, кожне слово — з прихованою напругою, яку відчували навіть ті, хто нічого не знав.

І найбільше лякало те, що я теж змінилася.
Я вже не могла робити вигляд, що мені байдуже.
Він зламав щось у мені своїм тихим «не хочу бути вам байдужим».

Люди не говорять так, якщо не відчувають чогось забороненого.

У п’ятницю після пар ректор оголосив, що в університеті проводиться відкритий захід — конференція для студентів та викладачів. Майже обов’язкова присутність.

Я не особливо хотіла йти, але відчувала, що уникати його знову не вистачить сили.

Я прийшла пізніше, коли актова зала була вже майже повна. Місця лишились тільки збоку, біля проходу. Я тихенько сідаю й дістаю затертий блокнот — щоб хоч якось зайняти руки.

І саме в цю мить двері відчиняються.

Він.

У темному костюмі, трохи розкуйовдженим волоссям і виразом обличчя, який я почала впізнавати — коли він шукав мене.

Його очі ковзнули по рядам, пропускаючи студентів, викладачів, доки не зупинились… на мені.

Я втекла поглядом, але було вже пізно — він пішов просто в мою сторону.

І став біля мене.

— Можна? — тихо запитав він.

Я ледь кивнула.

Він сів поруч, ближче, ніж потрібно. Ближче, ніж безпечно. Наші руки були на відстані кількох сантиметрів, і я відчувала тепло його шкіри, хоч ми й не торкалися.

Конференція почалася, люди на сцені щось говорили про проєкти, перспективи… але ми обидва не слухали.

Я просто відчувала його поруч.

А він… дивився вперед, але щелепа була напружена так, ніби він намагається втримати себе від того, щоб не повернути голову до мене.

Минуло пару хвилин.

Я не витримала й прошепотіла:

— Вам не варто тут сидіти.

— Чому? — тихіше, ніж дихання.

— Бо люди дивляться.

— Нехай. Я маю право сидіти, де хочу.

Це заболіло… і одночасно зігріло.

— Ваша наречена теж може побачити, — додала я.

Він різко обернувся.

— Вона не тут.

— Все одно… — я вдихнула. — Це неправильно.

Він нахилився трохи ближче — ледве, але достатньо, щоб моє дихання збилося.

— Ви думаєте, я цього не знаю? — його шепіт обпік шкіру. — Але коли я бачу вас вдалині… у мене виникає відчуття, що я… втрачаю щось важливе.

Я заплющила очі.
Це було занадто.
Занадто близько.
Занадто чесно.

— Ви не маєте права так говорити, — прошепотіла я.

— Знаю, — він видихнув. — Але я все одно говорю.

Його рука злегка зрушила… всього на кілька міліметрів. Наші пальці майже торкнулися — майже, але не до кінця.

І цей майже був сильніший за будь-який дотик.

Після виступу всіх запросили в хол — на каву, чай, неформальне спілкування.

Я хотіла вислизнути, але він зупинив мене легким дотиком на лікті.
Першим дотиком.
Справжнім.

Коротким.
Але достатнім, щоб моє серце злетіло до горла.

— Зачекайте, — сказав він тихо, але в голосі було щось… прохальне? — Можна кілька хвилин.

Я вдихнула глибше, намагаючись не тремтіти.

— Добре.

Ми вийшли на сходи біля бокового входу — там, де було тихо й майже нікого.

Він зняв піджак, ніби йому стало жарко, і притулився плечем до холодної металевої перила. Кілька секунд мовчав. Я бачила, що він нервує — вперше з моменту знайомства.

— Катерино… — почав він, опустивши очі. — Ви робите те, що я давно не відчував. Ви змушуєте мене… думати не так, як слід.

— Я нічого не роблю, — сказала я тихо.

— Саме в цьому і проблема, — він підняв погляд. — Ви просто є. І цього достатньо.

Моє серце стислося.

— Ви заручені, — нагадала я, хоч це боліло кожне слово.

Він заплющив очі на секунду.

— Так. І я не збираюсь робити нічого… неправильного.
— Тоді навіщо ви тут? — прошепотіла я.

Він підійшов ближче.
Не торкаючись.
Але так, що я відчувала тепло його тіла.

— Бо мені важко… коли ви далеко, — зізнався він. — Я не хочу, щоб це було так. Але не можу зупинити.

Його рука повільно піднялася, ніби хотіла торкнутися мого обличчя…
але у найостаннішу мить він зупинився.

— Це не можна, — він прошепотів майже зі стогоном. — Ми не можемо.

Я ледь-ледь усміхнулася крізь біль.

— Я знаю.

І саме в ту секунду двері на сходи різко відчинилися.

— Олександре? — голос його нареченої прорізав простір, як ножем. — Ти тут?

Я застигла.
Він теж.

Вона стояла у своєму ідеальному пальті, з ідеально рівним волоссям і підозрілими очима. Вона переводила погляд з нього — на мене, і назад.

— Щось сталося? — холодно запитала вона.

Він відступив від мене різко, ніби торкався вогню.

— Ні. Просто… консультація зі студенткою.

Її брови злетіли ледь помітно.

— Увечері? На сходах?..

Він стиснув щелепу, але промовчав.

Вона повернула голову до мене.

— Ти… Катерина, так? — запитала вона голосом, який міг розрубати камінь.

— Так, — відповіла я.

Вона довго дивилася на мене. Занадто довго.

— Зрозуміло.

І її «зрозуміло» прозвучало так, ніби вона вже поставила вирок.

Я зробила крок назад.

Потім другий.

І просто пішла.

Я не оглядалася.
Бо якби оглянулась, то побачила б у його очах щось, що змусило б мене залишитись.

А я не могла.

Це була межа.
І ми майже її переступили.