Ревність,яка не мала з'явитися

Після тієї пари я робила все, щоб не думати про нього.
Зайняла себе навчанням, справами, фільмами — будь-чим, що могло б відволікти. Але в пам’яті знову і знову спливало те, як він дивився на мене після появи нареченої.

Це був не просто погляд викладача.
І не просто погляд чоловіка.
Це був погляд людини, яка бореться з чимось сильнішим за здоровий глузд.

Але я не мала права цього хотіти.
Тому просто… відсторонилася.

І він це помітив.

На його наступну лекцію я прийшла за кілька хвилин до початку, сіла подалі — не на другий ряд, як раніше, а на п’ятий. Між нами з’явився простір. Дистанція.

Я навіть намагалася дивитися не на нього, а на дошку.

І саме тоді сталося те, чого я зовсім не очікувала.

— Стіл на п’ятому ряду… Катерино, підійдіть ближче, — його голос прозвучав спокійно, але твердо. — Тут погана видимість.

Я застигла.

Він що, жартує?

— Мені все видно, — сказала я тихо.

— Я наполягаю, — сказав він уже жорсткіше. — Сідайте на своє попереднє місце.

Аудиторія повернула голови, кілька людей навіть здивовано перезирнулися. Дівчина з першої парти ледь не задихнулася від злорадності.

Мене обдало хвилею сорому, злості й… незрозумілої болючої ніжності.

— Добре, — видихнула я й піднялася.

Поки я проходила повз, я відчувала його погляд на собі — гарячий, різкий, надто уважний.

Я сіла там, де завжди сиділа. Близько. Поруч. Небезпечно.

— Продовжимо, — спокійно сказав він, але я помітила, що його голос ледь змінився, став глухішим.

Під час лекції він жодного разу не глянув у мій бік. Жодного. Наче навмисно дивився на всіх, окрім мене.

Але я відчувала його присутність кожною клітиною.

Коли пара закінчилась, я швидко почала збирати речі. Я хотіла піти, вислизнути непомітно, не провокуючи нових розмов.

Але, звичайно ж:

— Катерино, залиштеся на хвилину.

Я заплющила очі.

Ну чому… чому знову?

Я підійшла, намагаючись зберігати спокій.

— Щось не так у вашій поведінці, — сказав він тихо, але тон був гострий, наче лезо.

— Все добре, — відповіла я втомлено.

— Ні, — відрізав він. — Ви мене уникаєте.

Я підняла брови.

— І що? Вам має бути байдуже. Я просто студентка.

— Не кажіть так, — майже прошипів він. — Ви чудово знаєте, що це неправда.

Я відступила на крок.

— Ви поводитесь так, ніби це… — я ковтнула повітря, — …ніби це має значення.

Він стиснув кулаки.

— Має, — сказав він раптово.

Мене ніби струмом вдарило.

— Але це неправильно, — додав він уже тихіше, наче сам собою розчарований. — Тому я… намагаюся тримати дистанцію.

— Намагаєтесь? — гірко посміхнулась я. — А ви бачили себе? Ви самі сьогодні зробили вигляд, що мусите мене посадити ближче. Наче вам важливо, де я сиджу.

— Бо мені не подобалося, що ви сховалися, — різко відповів він. — Я не хотів цього.

— Ви ревнували? — слова злетіли з губ самі, навіть без моєї згоди.

Тиша стала гострою, як скло.

Його очі потемніли.

— Ні, — сказав він жорстко.
Але голос зрадницьки тремтів.

Я дивилася на нього мовчки.

Він не витримав погляду — відвернувся, потер лоба, видихнув нервово.

— Це абсурд, — прошепотів. — Я заручений. Ви — студентка. Це… заборонено.

— Тоді чому ви так на мене дивитесь? — вирвалося в мене.

Він підняв голову.
Його очі спалахнули.

— Бо я не можу інакше, — сказав він тихо, майже болісно. — Хоч як би хотів.

Я закам’яніла.
Серце зробило такий різкий стрибок, що мені стало важко дихати.

— Катерино… — він зробив півкроку вперед, зупинився, ніби борючись з собою. — Я намагаюся… тримати все під контролем. Але коли ви мене уникаєте… це злить.

— Чому? — ледь прошепотіла я.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, по губах, затримався там на секунду, довшу, ніж дозволено.

— Бо це виглядає так, ніби я вам байдужий, — тихо відповів він. — А я… не хочу цього відчувати.

Мені перехопило дихання.

Це було зізнання.
Неправильне. Заборонене.
Але таке чесне, що я відчула, як щось у мені здається.

В коридорі раптом пролунав жіночий сміх.

Його наречена.

Він відступив миттєво, наче злякався власних слів.

— Йдіть, — прошепотів він хрипко. — Будь ласка… просто йдіть.

Я вийшла з аудиторії, не оглядаючись.

Але одне я знала точно:

Він не байдужий.
І це — початок хаосу, який уже не зупинити.