Його погляди,мої таємниці

Весь день після пар я кружляла в голові, наче загублена стрічка на вітрі.
Я ловила себе на тому, що перебираю в пам’яті кожну секунду нашої розмови, кожен його погляд, кожне слово, яке він сказав трохи м’якше, ніж мав би.

Я розуміла, що це неправильно.
Я — студентка.
Він — мій викладач.
І до того ж… заручений.

Ця думка мала б мене зупинити.

Але замість цього вона боліла, наче маленька голка, яка весь час нагадує: «Не твоє. Не смій навіть мріяти».

А я мріяла.

У другій половині дня в нас була пара з іншого предмета, а після неї — семінар, на який я записалася добровільно. Маленька група з восьми людей. Спокійна атмосфера. Жодної зайвої уваги.

Принаймні я так думала.

Коли я зайшла в аудиторію семінару, він уже був там — стояв біля вікна, розмовляючи з викладачкою кафедри. Мені здалося, що він втомлений, трохи напружений, ніби його думки були десь далеко.

Але щойно він побачив мене — щось у його погляді змінилося.
Ледь помітно.
Ледь уловимо.

Тепло.
Зацікавленість.
Той самий тихий вогонь, який не дає спокою.

Я сіла на своє місце, намагаючись не привертати уваги, але відчувала його погляд на потилиці. Так, ніби він вивчає кожен мій рух.

Годі, Катю. Зупинись.

Але зупинятись було вже пізно.

Семінар пройшов спокійно, та все одно я ловила себе на тому, що кожного разу, коли він говорив, моє серце реагувало на його голос так, ніби це музика.

Коли заняття завершилось, студенти швидко зібралися й розійшлися. Я лишилася трохи довше — збирала свої речі повільно, бо сумка ніяк не хотіла закриватися. І в якийсь момент я зрозуміла, що в аудиторії, окрім мене, нікого немає.

Тільки я.
І він.

В тиші його кроки здавалися гучнішими.
Він підійшов ближче, але зупинився так, щоб між нами залишився формальний простір. Формальний… та все ж надто тонкий.

— Вам подобається цей курс? — запитав він.

Я підняла очі.

— Так. Він… цікавий.

— Ви добре працюєте на заняттях, — додав він. — Я помітив.

Помітив.
Слово, яке не мало для мене так багато значити, але чомусь змусило серце зробити сальто.

— Дякую, — прошепотіла я.

Він кивнув, але не відійшов. Навпаки — дивився на мене довше, ніж личить викладачеві.

— Ви завжди така спокійна? — тихо запитав він.

— Ні, — я нервово всміхнулася. — Просто… намагаюсь виглядати зібраною.

— Вам це вдається, — сказав він. Але в його голосі прослизнуло щось м’яке, майже особисте.

Я відчула, що починаю тонути în той погляд.

— Катерино… — він ніби вагався. — У вас є хвилинка? Хочу дещо уточнити щодо вашої відповіді на лекції.

Я кивнула, хоча моє серце мало б кричати «втікай».

Він жестом запросив пройти до невеликої кімнати для консультацій, яка була поруч.

Двері за нами зачинилися.

Тиша стала густішою.

Він поставив кілька формальних питань — про тему, про приклади, про завдання. Я відповідала, але в якийсь момент почала ловити себе на тому, що дивлюся на його губи. На дрібні зморшки біля очей. На те, як він нервово торкається маркера пальцями.

І раптом він запитав:

— Ви сьогодні… відчували себе некомфортно через мою увагу?

Я завмерла.

Що сказати?
Правду?
Ні. Це було б безумством.

— Ні, все добре, — відповіла я тихо. — Просто не звикла, що викладач… так дивиться.

— Як — так? — Він зробив крок ближче.

Я відступила на пів кроку — інстинктивно.

— Наче… бачить більше, ніж має, — прошепотіла я.

Мить тиші.

Його очі потемніли.

— Можливо… я справді бачу більше, ніж повинен.

Ці слова пройшли крізь мене, як електрика.

— Але ми не повинні переходити межу, — додав він уже жорсткіше. Наче намагається тримати контроль.

— Я знаю, — відповіла я, і серце забилося болючіше.

Ми стояли занадто близько.
Неймовірно близько.

І я побачила щось у його очах — боротьбу. Справжню. Глибоку.

— Катерино… — сказав він тихо. — Ви робите все складнішим.

— Я нічого не роблю, — прошепотіла я майже образливо.

— Саме в цьому і проблема, — відповів він.

Я відчула, як мої щоки спалахнули.

На дверях раптом клацнула ручка. Хтось проходив коридором — і звук повернув нас у реальність.

Він відступив.
Крок назад.
До безпечної відстані.

— Вибачте. Це було зайвим, — холодно сказав він, ніби відрізав щойно пережиту мить.

Мені різонуло по серцю.

— Нічого… — прошепотіла я, але голос здригнувся.

Він відкрив двері переді мною — формально, стримано.

— Гарного вечора.

Я пройшла повз нього, намагаючись не дивитися в очі.

А коли вийшла в порожній коридор і двері за мною зачинилися, тільки тоді дозволила собі вдихнути.

І саме тоді, вперше, я відчула:

Я починаю закохуватись.
Небезпечно.
Безнадійно.
Неправильно.

І з цього вже не буде дороги назад.