Небезпечна цікавість

Наступного дня я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Наче всередині мене хтось натиснув на кнопку «збирайся», і я злетіла з ліжка, навіть не встигнувши розплющити очі як слід.

Я старанніше, ніж будь-коли, розчісувала волосся, довше обирала светр, навіть нафарбувала губи — ледь-ледь, зовсім непомітно. Наче готувалася до зустрічі, якої не мала б чекати.

«Катю, ти ненормальна. Це просто викладач. Просто людина, яка зробила комплімент, бо він ввічливий», — бурчала я на себе, але голос, який шепотів у відповідь, був упертий:

Тобі хочеться йому сподобатися.

І це було найгірше — бо я не мала на це права.

Я прийшла до аудиторії за двадцять хвилин до початку.
Усередині ще нікого не було, тільки тиша і ранкове світло, яке падало крізь великі вікна. Я сіла на своє місце і спробувала не думати про нього.

Але думки самі стрибали на ім’я, на його голос, на той ледь помітний погляд, який неможливо було забути.

Студенти почали заходити поступово. Хтось сміявся, хтось розповідав про вечірки. Дівчина з першої парти, з довгими хвилями темного волосся, одразу кинула на мене зверхній погляд і глузливо всміхнулась.

— Сьогодні теж плануєш запізнюватися? — прошипіла вона, наче ми були подругами, які змагаються за трофей.

Я закотила очі.

— Ні, дякую, урок засвоєний.

Вона пирхнула й обернулася на двері — точно чекала на нього.

І як на замовлення двері відчинилися.

Він зайшов мов тихий шторм: упевнений, зосереджений, з тією статністю, якої не вчать у жодному університеті. Мій пульс пропустив удар. Сьогодні він був у темно-сірому піджаку, а волосся здавалось трохи розкуйовдженим, так ніби він поспішав… або просто був живою людиною, яка іноді не встигає привести себе до ідеалу.

— Доброго ранку, — промовив він, проходячи до кафедри.

І на секунду — всього одну — його погляд зупинився на мені.

Тепліше повітря. Різкіше серцебиття. Дивне відчуття, що я помічена серед десятків інших.

— Почнемо, — сказав він.

Але я вже знала: мій день точно почався набагато раніше.

На середині пари він поставив питання, яке ніби вистрілило прямо в мене:

— Хто може назвати ситуацію, коли людина бореться між почуттями та обов’язком? Конфлікт внутрішнього вибору.

Його очі в цей момент знову знайшли мої.

Я завмерла.
Він… це робить свідомо?
Чи мені просто здається?

Підняла руку — я сама не очікувала цього від себе.

Він кивнув:

— Катерино, слухаю вас.

Голос тремтів, але я намагалася говорити впевнено:

— Це може бути ситуація, коли людина… відчуває щось до когось, але розуміє, що цього почуття не може бути. Бо є обставини, правила… або хтось інший, кому вона зобов’язана.

В аудиторії стало тихо.
Ненормально тихо.

Він дивився на мене з виразом, який я не розуміла. Ніби я сказала щось дуже важливе — і дуже небезпечне.

— Саме так, — вимовив він повільно. — Дуже точне формулювання.

Його голос був твердим, але очі... очі ніби розгублені.

Або… стримані?

Мені довелося відвести погляд, бо в животі несподівано заворушилися метелики.

Після пари він знову покликав мене.

— Катерино, хвилинку.

Моя шкіра покрилася мурашками. Я підійшла ближче, намагаючись приховати хвилювання.

— Ви добре попрацювали сьогодні, — сказав він. — Ваша відповідь… була зрілою.

— Дякую, — прошепотіла я.

Він нахилив голову, дивлячись на мене пильніше, ніж вчора.

— Ви завжди так реагуєте на серйозні теми? Чи це… — він ніби шукав слово, — …стосується чогось особистого?

Його питання вдарило сильніше, ніж мало б.

— Ні, — видихнула я. — Просто припустила, як це може бути.

— Розумію.

Але його погляд не зрушив із мого лиця.

Я відчула, як всередині щось м’яко тягнеться до нього. Наче він — це таємниця, яку хочеться розгадати. Наче він — заборонений вогонь, від якого все одно гріє.

— Добре, що ви не запізнилися, — тихо додав він. — Мені… приємно бачити, що ви стараєтесь.

Моє серце зробило кульбіт.

— Я… буду старатися й далі, — прошепотіла я, навіть не впізнавши свого голосу.

Ми стояли занадто близько.
Занадто довго.
Занадто неправильно.

За дверима хтось голосно хмикнув, і ми обидва різко відійшли одне від одного.

Це була та сама дівчина з першої парти.
І погляд, яким вона на мене подивилася, був сповнений ненависті.

— Як мило, — кинула вона і пішла.

Я відчула, як у мене щоки запалали.

— Не звертайте уваги, — спокійно сказав він. — Університет повний пліток. Головне — не давати їм підстав.

Я підняла очі.

Підстав?

Хіба… ми могли їх дати?

— Гаразд, — прошепотіла я, намагаючись не тремтіти. — Дякую.

— Гарного дня, Катерино, — сказав він майже тепло.

Я вийшла з аудиторії, ледве тримаючись на ногах.

І вже знала:
я починаю потрапляти у вир, з якого неможливо вибратись без наслідків.

Якщо вам подобається моя історія — підпишіться, будь ласка. Це дуже підтримує автора і допомагає історії рости. Дякую вам за кожне читання 💛