Перший погляд

Я запізнилася.

Звісно ж, у перший же день нового семестру, у першу пару, на яку я покладала великі надії, бо курс «Психологія конфліктів» мені був потрібний як повітря. Мені здавалось, що якщо я його складу — то, можливо, нарешті навчуся розуміти людей. І себе.

Я бігла коридором, тримаючи в руках зошит, що постійно вислизав із пальців. Серце калатало так голосно, що я ледве чула свої думки. Двері аудиторії №304 були відчинені, але я все одно постукала — з ввічливості, чи, може, в надії, що викладач виявиться добрим і не зверне уваги на моє запізнення.

— Можна? — прошепотіла я й обережно зайшла всередину.

І саме в ту мить побачила його.

Він стояв біля кафедри, тримаючи в руках маркер. Темно-синя сорочка, сірий піджак, уважний погляд карих очей, різкі, майже ідеальні риси обличчя. Серйозний, спокійний… небезпечний своєю стриманістю та якоюсь холодною впевненістю.

Він кинув на мене короткий погляд, який змусив мене забути, як дихати.

— Ви запізнилися, — сказав він рівно, без емоцій. — Прізвище?

— А… Катерина… Коваленко, — видихнула я, нервово стискаючи зошит.

— Сідайте, Катерино. До кінця пари — без коментарів. Наступного разу приходьте вчасно.

Прості слова. Звичайний тон. Але мені здалося, що він дивиться прямо крізь мене — ніби бачить щось, чого я сама в собі не бачу.

Я поспішно опустилася на найближче вільне місце. Серце стрибало десь у горлі.

«Так… Мабуть, це той самий новий викладач, про якого говорили старшокурсниці», — промайнуло в голові.

Чутки були різні:
занадто молодий,
надто вимогливий,
дуже красивий,
заручений.

Поки я розкладала ручку, він повернувся до дошки й почав пояснювати тему — спокійно, впевнено, з тією внутрішньою силою, яка змушувала слухати, хоч би ти як намагався відірвати погляд. Його голос був рівний, низький, майже оксамитовий.

Та кожного разу, коли він проходив повз мій ряд, мені здавалося, що повітря навколо стає теплішим.

«Катю, заспокойся. Це просто викладач», — намагалася я себе переконати.

Але всередині щось вперто нашіптувало, що це не просто викладач.
Що мій погляд зупиняється на ньому занадто довго.
Що мені не подобається, як він дивився на дівчину з першої парти, яка весь час намагалася привернути його увагу.

І що його погляд, нехай навіть короткий, але ковзнув по мені не один раз.

— Отже, — сказав він, закриваючи маркер, — хто з вас може навести приклад конфлікту, в основі якого стоїть заборонене бажання?

Його очі на мить зустрілися з моїми.

Мені здалося, що світ навколо став тихішим.

Я швидко відвела погляд.

Ні. Це не те. Ти вигадуєш. Це просто випадковість.

Пара закінчилася швидше, ніж я очікувала. Студенти почали збирати речі, хтось сміявся, хтось обговорював домашнє завдання. Але я сиділа, ніби прибита до стільця, не знаючи, чи вставати, чи почекати, поки всі вийдуть.

— Катерино, підійдіть на хвилину, — почувся його голос.

Мені ніби хтось вдарив під дих.

Я підійшла повільно, намагаючись видихнути напругу.

— Так, пане… е-е… викладачу? — Мені стало соромно — я навіть не запам’ятала його прізвище.

Він трохи нахилив голову, спостерігаючи за мною поглядом, від якого ставало гаряче.

— Олександр Ігорович, — підказав він. — Ви сьогодні виглядаєте… стурбованою. Все добре?

Виглядаю? Він дивився?

— Так… звісно… просто ранок був важким, — пробурмотіла я.

Він кивнув, але погляд не відводив.

— Старайтесь не запізнюватися. Я не люблю безладу.

— Добре. Вибачте, — прошепотіла я, нервово торкаючись волосся.

І тут сталося те, чого я не очікувала: він усміхнувся. Ледь помітно, невпевнено… але щиро.

— Це не докір, Катерино. Просто порада.

Моє серце зрадницьки підскочило.

— Дякую, — видихнула я.

Я повернулася, щоб піти, але він сказав:

— До речі… Вам пасує цей светр. Гарний колір.

Я застигла на місці.

Він… зробив комплімент?

Повільно обернулася, але він уже дивився на свої папери, ніби нічого особливого не сказав.

— Дякую… — повторила я, ледве дихаючи.

Вийшовши в коридор, я сперлася на стіну й заплющила очі.

Це ж абсурд. Неправильно. Заборонено.
Він — мій викладач.
Я — його студентка.

І все ж…
щось в мені вже знало:

Це була лише перша тріщина у стіні, яка мала скоро впасти.