Розділ 16: Розмова, що звільняє

— Я можу почекати тебе в машині, — запропонував Марк, але Мілена похитала головою.

— Кіано, вставай, — лагідно сказала вона, торкнувшись його плеча. — Ми з Марком їдемо на роботу, але перед цим давай поїмо разом.

Він розплющив очі, трохи дезорієнтований, але погодився. Через десять хвилин вони вже виходили з під’їзду всі троє. Марк мовчав, але його погляд ковзав між сином і Міленою, ніби він намагався знайти правильні слова.

Кафе було невелике, з ароматом свіжої випічки та кави. Вони сіли за столик біля вікна. Мілена замовила собі капучино і круасан, Марк — чорну каву без цукру, Кіано — подвійний еспресо і тост з омлетом.

Перші хвилини пройшли в тиші, чути було лише стукіт посуду та неголосний джаз, що лунав з колонок. Нарешті Марк поставив чашку на стіл і глибоко вдихнув.

— Сину, — почав він, дивлячись прямо на Кіано, — ми повинні розставити всі крапки. Між вами з Міленою все закінчилося. Це твій вибір, і її теж. Я не хочу, щоб залишалися недомовленості.

Кіано кивнув, ковтаючи каву.

— Тату, я знаю. І я не тримаю зла. Я радий, що ти… що ви разом. Просто спочатку це було важко прийняти. Але тепер… я бачу, що вона з тобою щаслива.

Марк нахилився трохи вперед, його голос став м’якішим.

— Я не хотів, щоб це сталося так. Але почуття не вибирають.

Кіано злегка усміхнувся.

— І я теж не вибирав. Зрештою, ми всі маємо право на новий початок.

Мілена тихо слухала, стискаючи теплу чашку в руках. Це була розмова, якої вони всі потребували. Не для того, щоб повернути минуле, а щоб остаточно його відпустити.

Вони доїли сніданок, і, виходячи з кафе, в повітрі вже не було напруги. Лише трохи ностальгії та нове, тихе розуміння, що кожен з них тепер рухається своєю дорогою.