Розділ 11: Дорога в місто

Вони вийшли з дому, і Марк відчинив перед нею дверцята свого чорного авто. Коли вона сіла, він нахилився, пристебнув їй ремінь безпеки, і Мілена відчула запах його парфумів, вона набралась сміливості і швидко поцілувала його, Марк був спочатку трохи здивований, але швидко підхопив її губи та зробив поцілунок глибшим, вона була під впливом його ароматом кави та парфумів, що ще залишився від сніданку. Вони з великим небажанням відірвались від один одного.

Двигун тихо загуркотів, і машина плавно рушила дорогою, оточеною зеленими полями. Марк взяв Мілену за руку і переплів їх пальці та підніс до губ, поцілувавши її руку, вона трохи зніяковіла через цей жест. У салоні грала музика — стара пісня, яку Мілена любила ще з підліткових років. Вона почала тихо підспівувати, і Марк, здивовано поглянувши, усміхнувся і приєднався.

— Ти знаєш цю пісню? — запитала вона.

— Знаю. І навіть більше — я люблю її так само, як і ти, — відповів він, не відводячи погляду від дороги.

Вони співали разом, сміялися, а коли приспів звучав особливо ніжно.

Дорога до міста промайнула непомітно. Вони заїхали в маленьке кафе-книгарню, сховане на вузькій вуличці старого кварталу. Дверцята подзенькали дзвіночком, і запах свіжої випічки та старих книжок огорнув їх, ніби тепла ковдра.

Вони замовили каву й шматок домашнього пирога, а поки чекали — розглядали полиці з книгами. Марк узяв до рук старе видання, обережно гортаючи пожовклі сторінки.

— Це мій улюблений роман у молодості, — сказав він, подаючи їй. — Хочу, щоб ти прочитала.

Вони сіли за столик біля вікна. За склом дощ почав малювати дрібні візерунки на шибці, а всередині було тихо і затишно. Марк читав їй уривки вголос, і вона ловила себе на думці, що хоче, аби ці моменти тривали вічно.

Потім він нахилився і тихо, майже шепотом, сказав:

— Знаєш, я не пам’ятаю, коли востаннє був таким щасливим.

Мілена лише усміхнулася і стиснула його руку. Вона теж.

Марк відпив ковток кави, уважно дивлячись на неї поверх краю чашки. Його погляд був не просто теплим — у ньому було щось серйозне, майже рішуче.

— Мілено… — почав він повільно, ніби зважуючи кожне слово. — Ми вже пройшли стільки моментів, які інші навіть не переживають за роки. І щоразу, коли ти поруч, я розумію, що не хочу повертатися до життя без тебе.

Вона відчула, як її серце пришвидшило хід.

— Марку… ми ж знаємо, що все непросто, — прошепотіла вона, опустивши погляд у чашку.

Він обережно взяв її за руку, змусивши підняти очі.

— Так, непросто. Але чи означає це, що ми повинні втекти від того, що відчуваємо? Я більше не хочу сумніватися. Я хочу тебе — по-справжньому, без страху і без таємниць.

Її губи тремтіли, а пальці самі зімкнулися на його руці.

— І ти готовий… до всього, що буде? — тихо запитала вона.

— Я готовий, — відповів він твердо. — Я хочу спробувати бути з тобою. Не як заборонене кохання, не як випадковість. А як чоловік, який знайшов свою жінку.

Мілена відчула, як у грудях розливається тепло, змішане з хвилею страху й щастя водночас. Їй хотілося відповісти відразу, але слова застрягли в горлі. Замість них вона лише кивнула, і Марк, ніби зрозумів усе без слів, нахилився й легко торкнувся її губ своїми.

Поцілунок був тихим, як обіцянка, і водночас сповненим майбутнього, у яке вони обидва вже зробили перший крок.