Розділ 7: Мова дрібниць

Після того ранку з ароматом кави та теплих круасанів щось змінилося. Мілена почала все частіше знаходити привід побачити Марка. Спершу це були випадкові зустрічі: вона могла «випадково» опинитися на вулиці, де він жив, або зайти в ту ж кав’ярню, де вони бачилися вперше. Потім з’явилися вже зовсім безглузді причини — віддати книгу, яку він міг би й не читати, або запитати про рецепт страви, яку він готував кілька днів тому.

Маркові не потрібно було пояснень. Він зустрічав її так, ніби кожного разу очікував, що вона з’явиться. У його погляді не було подиву — лише спокій і тепло.

Одного вечора він запросив Мілену до себе на вечерю і вона застала його на кухні. Марк стояв біля плити, у чорній сорочці з закатаними рукавами, але без піджака цього разу. Його руки з татуюваннями рухалися впевнено й розмірено, нарізаючи зелень. Запах смажених овочів наповнював кімнату.

— Ти вмієш готувати так, що навіть дивитися приємно, — сказала вона, сідаючи на кухонний підвіконник.

— Є речі, які варто робити повільно, — відповів він, кинувши на неї короткий погляд. — Щоб смак був правильним.

Вони розмовляли, ніби знали одне одного роками. У його фразах не було поспіху, у рухах — метушні. Вона ловила себе на тому, що їй подобається просто сидіти й дивитися на нього.

Наступного дня він з’явився біля її офісу з кавою.

— Ти звідки знаєш, де я працюю? — здивувалася вона, приймаючи стакан з гарячим латте.

— Я запам’ятав назву з твоєї розповіді, — відповів він, ніби це було найприродніше у світі. — Іноді серед буденних справ корисно мати кілька хвилин з правильними людьми.

Вони почали проводити вечори так, ніби це було давнім ритуалом. Іноді сиділи у вітальні, читаючи різні книги, але кожні кілька хвилин один із них відкладав сторінку, щоб поділитися думкою чи жартом. Марк міг тихо подати їй чашку чаю або поправити ковдру, коли вона загорталася з головою.

Якось надвечір почався дощ. Важкі краплі били по даху, і вона, стоячи біля вікна, милувалася їхнім ритмом. Марк вийшов на терасу з парасолькою, але, побачивши її, просто відклав її вбік.

— Чому ми стоїмо під дощем? — запитала вона, коли він підійшов ближче.

— Бо іноді треба промокнути, щоб зрозуміти, як добре бути в теплі, — сказав він, і його голос у поєднанні з шумом дощу змусив її серце прискорити хід.

У такі моменти вона відчувала, що він читає її без слів. Їй подобалося, як він запам’ятовує дрібниці: її улюблений чай, звичку торкатись волосся, коли вона нервує, або те, що вона завжди залишає маленький шматочок круасана «на потім».

Марк не намагався її переконувати чи кудись поспішати. Він просто був поруч, у тій самій тиші, яка гріла сильніше, ніж будь-які обіцянки. І саме ця тиша поступово ставала для неї чимось більшим, ніж просто фон до їхніх зустрічей.

Вона почала помічати, що світ змінюється, коли він поруч: кольори стають яскравішими, музика звучить тепліше, а навіть звичайний вечір перетворюється на спогад, який хочеться берегти.