Розділ 5: День народження

Ранок свого дня народження Мілена зустріла повільно. Сонце розливалося золотими променями по стелі, а легкий вітер із прочиненого вікна колихав штори. Їй не хотілося поспішати — вона хотіла відчути цей день.

Довгий вибір сукні закінчився на ніжно-бежевій, з відкритими плечима та м’яким силуетом, який ледь торкався її тіла. Волосся вона залишила розпущеним, тільки злегка накрутила локони, а на зап’ясті закріпила тонкий браслет із перлин.

Коли квартира наповнилася гостями, сміхом і гучною музикою, вона старанно усміхалася, приймала подарунки, слухала тости. Але в глибині душі вона чекала… його. І ось він з’явився.

Марк стояв у дверях, тримаючи піджак через плече. Чорна сорочка з закатаними рукавами відкривала погляду його руки з чіткими татуюваннями — тонкі, вивірені лінії, які здавалося, дихали разом з ним. Погляд — теплий, але трохи втомлений — ковзнув по кімнаті й зупинився на ній. Мілена відчула, як у грудях щось затремтіло.

— З днем народження, — тихо сказав він, коли підійшов ближче.

— Дякую, — усміхнулася вона, але відчула, що слова ледь виходять.

Вона кілька хвилин розглядала його подарунок, це було саме те, що Мілена хотіла дуже давно… І раптом він узяв її за руку. Дотик був легким, але наповненим такою кількістю невимовних емоцій, що вона ледь не втратила рівновагу. Марк провів її через вузький коридор і вивів на терасу, де нікого не було. За вікнами мерехтіли вогні нічного міста, а віддалений шум вечірки звучав тепер глухо, наче з іншого світу.

— Знаєш, — сказав він, дивлячись кудись у темряву, — іноді ти зустрічаєш людину й розумієш, що вже не зможеш дивитися на інших так само.

Мілена мовчала, бо кожне його слово було ніби відлунням її власних думок.

— І це небезпечно, — додав він, повертаючи погляд до неї.

Вона відчула, як простір між ними наповнився напругою, такою щільною, що можна було торкнутися. Він зробив крок уперед, і їхні обличчя опинилися зовсім близько. Поцілунок був повільним, обережним, але в ньому було стільки стриманої пристрасті, що в неї закрутилася голова.

Вони відсахнулися майже одночасно.

— Це неправильно, — прошепотіла вона.

— Знаю, — відповів він, і в його голосі було стільки болю, що серце Мілени стиснулося.

Вона зібралася з думками й повернулася в кімнату. І саме в цей момент побачила, як Кіано стоїть біля барної стійки, обіймає незнайому дівчину й цілує її так, наче навколо нікого немає.

Мілена завмерла. Відчуття образи й зради накотилися хвилею. Вона підійшла й чітко, холодно сказала:

— Між нами все скінчено.

Марк підійшов ззаду. Він узяв її за руку й вивів через вузький коридор, повз шумну компанію, і вже за хвилину вони були на вулиці. Машина Марка — темно-сірий седан із м’яким світлом салону — чекала біля узбіччя. Він відчинив для неї дверцята, і, коли вона сіла, тихо промовив:

— Глибоко вдихни. Ти надто напружена. Поїдеш зі мною? Тобі не завадить розвіятись після побаченого..

Вона лише кивнула та поглянула в глибокі очі Марка, який був занепокоєний…

Дорога пролягала крізь вечірнє місто, яке поволі затихало. Вогні ліхтарів ковзали по їхніх обличчях, відбивалися у склі. Марк час від часу поглядав на неї, і його голос звучав спокійно, майже ніжно:

— Не дозволяй їм псувати твій день. Ти заслуговуєш на щось краще, ніж ці сцени.

Мілена тільки кивнула, притискаючи коліна, намагаючись упоратися з бурею всередині.

Коли вони під’їхали до його будинку — сучасного, з великими вікнами, у яких відбивалися зорі, — Мілена відчула дивне полегшення. Тут було тихо, безпечно.

— Заходь, — запросив він, знімаючи піджак і вішаючи його на вішак. — Хочеш вина?

Вона вагалася лише мить і кивнула. Марк налив у два келихи темно-рубінове вино й подав їй один. Вони сіли у вітальні, де світло було приглушеним, а за вікном виднівся сад.

— Я бачив твоє обличчя там, у кімнаті, — сказав він. — І знав, що не можу залишити тебе одну.

— Я навіть не знаю, що відчуваю, — тихо відповіла Мілена, крутячи келих у руках. — Це було… як удар.

Він нічого не сказав, лише дивився на неї, і цей погляд був теплішим за будь-які слова. Вони говорили ще кілька хвилин — про дрібниці, про місто, навіть про книжки, але між рядками цих розмов було більше, ніж вони наважувалися вимовити вголос.

Нарешті Марк підвівся.

— Ходімо, я покажу тобі гостьову кімнату.

І, не чекаючи відповіді, розвернулася й пішла до виходу. За спиною вона почула швидкі кроки. Це був Марк.

— Ходімо, — сказав він, і в його голосі було щось невідворотне

Він провів її коридором, і коли вони зупинилися біля дверей, Мілена відчула, як у повітрі між ними знову виникла та сама напруга, що й на терасі. Але цього разу він просто обережно торкнувся її руки й сказав:

— Відпочинь. Тут ти в безпеці.

Вона лишилася одна в кімнаті, стоячи біля ліжка з келихом вина у руках, і прислухалася до його кроків, що віддалялися. Їй було важко зрозуміти, чого вона хоче більше — спокою чи того, щоб він повернувся.