Розділ 4: Перетин поглядів

Мілена прокинулася того ранку з дивним відчуттям. Наче у сні вона бачила щось важливе, але не змогла втримати його в пам’яті. Вікно було прочинене, і до кімнати просочувався запах свіжої кави з сусідньої кав’ярні та теплий липневий вітерець. Вона зробила ковток води й поглянула на телефон — кілька повідомлень від друзів, одне від Кіано з коротким: «Вечором зустрінемось».

День минув у звичній метушні: робота, обід із колегою, кілька дзвінків, але думки вперто поверталися до випадкової зустрічі з Марком у книгарні. Його голос, той особливий тон, ніби він бачив її наскрізь… і погляд. Погляд, який вона ловила тепер у кожному віддзеркаленні вітрин, намагаючись пригадати деталі.

Ввечері, коли сонце вже хилилося до горизонту, вона вирішила пройтися центральною частиною міста. Літні вечори тут завжди мали особливу магію: вузькі вулиці з жовтуватим світлом ліхтарів, аромат жасмину, що пробивався з двориків, тихі розмови за столиками під відкритим небом.

І саме там, біля кав’ярні з червоним тентом, вона знову його побачила. Марк стояв біля барної стійки просто неба, тримаючи в руках чашку еспресо. Він був одягнений у просту світлу сорочку з закатаними рукавами й темні джинси. Здавалося, його не можна було не помітити — навіть якби він стояв серед натовпу.

Він підняв голову й зустрів її погляд. Це було схоже на миттєве визнання: вони обидва знали, що ця зустріч не випадкова. Усмішка, яка з’явилася на його обличчі, була ледь помітною, але справжньою. Він жестом запросив її приєднатися.

Ввечері, коли сонце вже хилилося до горизонту, вона вирішила пройтися центральною частиною міста. Літні вечори тут завжди мали особливу магію: вузькі вулиці з жовтуватим світлом ліхтарів, аромат жасмину, що пробивався з двориків, тихі розмови за столиками під відкритим небом.

І саме там, біля кав’ярні з червоним тентом, вона знову його побачила. Марк стояв біля барної стійки просто неба, тримаючи в руках чашку еспресо. Він був одягнений у просту світлу сорочку з закатаними рукавами й темні джинси. Здавалося, його не можна було не помітити — навіть якби він стояв серед натовпу.

Він підняв голову й зустрів її погляд. Це було схоже на миттєве визнання: вони обидва знали, що ця зустріч не випадкова. Усмішка, яка з’явилася на його обличчі, була ледь помітною, але справжньою. Він жестом запросив її приєднатися.

— Ви часто гуляєте тут увечері? — спитав він, коли вона сіла навпроти.

— Іноді, — відповіла вона, розмішуючи чай, хоча цукру там не було. — Тут легко… забутися.

— Забутися іноді корисно, — сказав Марк, дивлячись на неї так, що їй захотілося відвести очі, але вона цього не зробила.

Вони говорили про місто, про книги, навіть жартували про каву, яка в цьому місці була надто міцною. Але під кожним словом, під кожним ковтком повітря між ними тягнулася тонка невидима нитка, наповнена напругою.

Коли офіціантка принесла рахунок, Марк непомітно поклав купюри на стіл, перш ніж Мілена встигла заперечити. Вони вийшли разом і якийсь час ішли поруч. Місто гуділо вечірнім життям, але поруч із ним вона відчувала дивну тишу — ту, яка буває лише між двома людьми, коли їм не потрібно говорити, щоб розуміти.

На перехресті їхні шляхи мали розійтися. Марк зупинився, і їхні погляди зустрілися втретє за цей вечір.

— Гарного вам вечора, Мілено, — сказав він, але його голос звучав так, ніби він не хотів цього вечора завершувати.

— І вам, — відповіла вона, йдучи далі, хоча відчувала його погляд на собі ще довго.

Вдома, роззуваючись у темряві, вона зловила себе на думці, що пам’ятає кожну деталь: як його рука тримала чашку, як світло ліхтаря падало на його волосся, і те, як він вимовив її ім’я. І це лякало її більше, ніж будь-які слова.

Вона знала: їхній наступний перетин — питання часу. І коли він станеться, вже нічого не буде, як раніше.