Розділ 3: Місто, що зберігає таємниці

Дощ у цей день почався раптово, немов хтось у небесах розлив ціле море. Великі краплі стукали по бруківці старого центру, розмиваючи тіні людей, які поспішали сховатися під парасолями та навісами кав’ярень.Мілена йшла вулицею повільно, не кваплячись, дозволяючи холодній волозі торкатися її щік. У навушниках ледь чутно грала мелодія, але думки були значно гучніші.

Вона намагалася забути той вечір. Вечерю, сміх Кіано, і — головне — очі Марка. Очі, які дивилися так, ніби бачили її справжню, без усіх захисних масок. Здавалося, цей погляд вона відчуває навіть тепер, коли йде сама в дощовому натовпі.

Вона зупинилася біля невеликої книгарні з вітриною, наповненою старими виданнями. Любила це місце — там завжди пахло папером, пилом і чимось теплим, наче спогадами. Мілена вже хотіла зайти, коли почула голос позаду:

— Ви теж тікаєте від дощу сюди?

Вона обернулася й побачила його. Марк стояв, тримаючи чорну парасолю, під якою залишалося достатньо місця для двох. На ньому був темний плащ, що підкреслював його широкі плечі, і мокре волосся, яке виглядало ще темнішим, ніж того вечора.

— Мабуть, — вона спробувала всміхнутися, хоча серце раптом почало битися швидше. — Ви теж любите книги?

— Люблю історії, — відповів він, відкриваючи двері й пропускаючи її вперед. — А книги — найкращий спосіб жити чужими життями, коли своє стає занадто… складним.

Вони опинилися всередині, серед тиші й запаху старого паперу. Марк узяв з полиці якусь книжку, перегорнув кілька сторінок, і Мілена помітила, як його великі пальці обережно торкаються краю аркушів. Було щось особливо інтимне у тому, як він взаємодіє з речами, — ніби з людьми.

— Ви щаслива, Мілено? — раптом спитав він, не відриваючи погляду від сторінок.

Вона розгубилася. Це питання прозвучало тихо, але в ньому було більше інтересу, ніж у сотнях банальних розмов.

— Не знаю, — зізналася. — А ви?

— Я давно не шукаю щастя. Тепер я просто ціную миті, коли стає… тепло.

Їхні погляди зустрілися знову. І цього разу вона не відвела очей. Було відчуття, що зовнішній світ розчинився: дощ, шум міста, навіть сам час зупинилися, дозволяючи їм лишитися наодинці в маленькій книгарні.

Він підійшов ближче, і Мілена відчула запах його парфуму — глибокий, деревний, із нотками цитрусу. Ненавмисно її плечі торкнулися його руки, і цей дотик був настільки електричним, що вона затримала подих.

— Мені здається, ми будемо ще не раз випадково зустрічатися, — сказав він тихо, майже пошепки.

Коли вони вийшли з книгарні, дощ уже вщух. Марк провів її поглядом, але не пішов поруч. Вона ж ішла далі, розуміючи, що ця зустріч — лише крихітний крок у бік того, чого не можна бажати… але вже неможливо уникнути.