4

Минув нелегкий тиждень навчання, чесно це так нудно бути самій у кімнаті, і особливо йти на пари. Надіюсь, що сьогодні чи завтра приїде моя сусідка по кімнаті. Вже чекаю, не дочекаюсь визначної події.

Щодня собі думаю, чи зможемо ми здружитися? Чи знайдемо між собою мову? Купу питань, які мене докучають, лише знайду відповіді, коли її побачу, а то надумаю собі зайвого.

Сьогодні неділя, а я просто валяюся у ліжку, не знаючи, що далі мені робити.

Важко давалося мені навчання, але я радію, що в мене вийшло, хоч трохи розуміти. Викладачі в нас різні. Є такі, що прискіплюються до кожної дрібниці, до кожного слова, але я розумію, що це правильно. Адже вчитися на помилках - це нормально, коли ще поки дізнаємося про щось нове, для нас невідоме, воно захоплює дух. І так легше дізнаватися проте, що турбує.

Зараз думаю потрібно піти приготувати поїсти, бо вже майже нічого не залишилося із домашньої їжі. Заготовки мамині закінчилися. Та для того аби приготувати, треба сходити в магазин прикупити продукти, а то їх також майже немає.

Одягаю джинси високої посадки, білу футболку вона на мені трохи велика, але мені підійде. Заплітаю волосся у високий хвіст, на ноги білі кросівки. І тепер залишилася помада, яку я ніколи не забуваю, адже обожнюю блиск на губах, він ледь-ледь помітний. Поправляю пальчиками. Надягаю наверх кофту в'язану, на вулиці трохи прохолодно, але не настільки, щоб одягати пальто. Тому поки такий на сьогодні мій образ. Нашвидкоруч складаю одяг, який порозкидувала, замкнула двері.

Сонце світить так яскраво, очі приплющую трішки. І виходжу з території гуртожитку. Помічаю відразу, як хлопці курять видмухуючи на вулицю, дівчата біля них аж скачуть. Лізуть прямо до них, торкаючись їхніх тіл. Чомусь мені так бридко на це все дивитися, що відвертаюсь від них аби не дихати жахливим запахом, який мене скоріше виверне назовні.

Так спокійно на вулиці. Люди йдуть собі кожен по справах. Ніхто нікуди не поспішає. Місто гудить від розмов, коли проходжу біля компанії жінок, чоловіків або ж просто підлітки, які слухають веселу та драйвову музику на колонці. Це так неймовірно відчувати ритм міста. Місто для мене ще й досі незнайоме. Встигла лише запам'ятати дорогу до магазину, і багато чого іншого, просто майже не звертаю на все увагу. Таке є якесь відчуття, що хтось покаже мені краще місто.

Можливо, я трохи дивна дівчина, але в більшості чуття мене не підводить. Хіба, що я можу своє чуття підвести, тобто не прислухатись до нього, а потім починаю сумувати.

Чую дзвінок на мій телефон, проста мелодія. Дістаю із кишені чорної сумочки через плече. Це мама до мене телефонує, хвилюється за мене, напевно.

- Доню, привіт! - в мами радісний голос, і це означає, що в них вдома із татом все добре.

- Привіт, мамо! Як ви? - завжди коли з мамою говорю в мене дивний голос такий солодкий як виноград, чому?

- Все у нас добре, думаю до тебе наберу, бо ти чомусь до нас не дзвониш. Як ти люба?

- В мене теж все добре, майже доходжу до магазину. Вирішила подзвонити ввечері, щоб вас не турбувати.

- Ти нас доню не турбуєш, не думай навіть про таке! - насварила мене мама, а я тихо хіхікаю, щоб вона часом не почула. - Зараз ліплю твої улюблені вареники з капустою. Шкода, що тебе немає вдома.

- Звісно, що шкода, бо хто ж крім мене буде їсти вареники? Я лише любителька вареників із капустою в сім'ї.

- Ну так, тут погоджуюсь з тобою. Колись я їх їла, коли мати покійна жила, ліпила нам, то так намила на дві щоки, навіть ти мене вже перегнала.

Ми з мамою сміємося. Завжди люблю слухати мамині історії із життя. Це так цікаво, особливо коли бабуся говорила, що я так схожа на свою матір, наче ми з нею не розлий вода, дві сестри. Тільки якщо добре придивитись до нас двох, то можна віднайти на маминім обличчі ледь помітні зморшки. Та маму я люблю, і вона найкраща для мене, яка подарувала мені любов, і навчила усього, чого сама знала, і те про що дізнавалась із життя. А те, що у неї є уже зморшки, вони лише її прикрашають. Дивлячись на неї, можу побачити себе через стільки ж років.

Скупивши мабуть геть усе в магазинах, прямую до гуртожитку. Таке дивне відчуття знову проявилося, наче за мною хтось ходить. Коли повертаюсь назад, ніби нікого немає. Тільки чуття не дозволяє мені перестати про щось інше думати. Знову роздивляюся усе навкруги, лише люди метушаться аби якнайшвидше добратися додому із роботи, і відпочивати. Я занадто беру близько до серця, потрібно краще скоріше прийти до кімнати, і стане легше. Ніхто не піде за мною аж до моєї кімнати.

Відірвавшись не знаю від кого, зайшла в гуртожиток, і мило посміхаюсь до вахтерши, яка була минулого разу, коли заселялась. Говорять про неї різне, але стараюсь не думати про таке, лише час свій втрачаю на дурні плітки, які навіть не мають ніякого сенсу.

Коли заходжу в кімнату, помічаю речі, і це не мої, а моєї сусідки, на яку чекала, і нарешті дочекалася...