2

Мені це геть не подобається, але йду за ним, щоб відібрати сумки. Назбирую слова аби прямо йому в обличчя все виказати, і не пропустити ніяких слів, а зайві слова викидаю із голови.

- Та ... зачекайте ... ж ви! - я ледь біжу за ним, а він хоть би що, мов мене дійсно немає на цьому білому світі.

Люди дивляться на мене, наче я якась божевільна, але я не така. Це взагалі той чоловік, якийсь надто дивний, йде, наче ні в чому не бувало. Простий день, як ті понеділки, які дратують якнайбільше.

- Мені не подобається коли за мною біжать дівчатка! - повернувся до мене із похмурим обличчям, і притулив свого пальця до моїх грудей.

Мабуть почув як б'ється моє серце, відразу відійшов далі від мене, збільшив між нами відстань. А я геть нічого не зрозуміла, що щойно відбулось.

Та йому байдуже на мене, закинув сумки у багажник джипа, і сів за кермо.

- Тебе довго чекати? - виглянув він із вікна, а я не втрималась, і швидко сіла в машину.

Мене мама вчила не сідати в незнайомі машини, якщо чоловіки пропонуватимуть солодку цукерку. Та вона не знає, що цей чоловік забрав мої сумки, а мені приходиться сідати, бо забрати хтось же мусить.

Сівши у машині, відразу відчуваю в салоні запах терпкого аромату мандаринів, хоча ще немає зими, і навіть ще поки нею не пахне. Та мені відразу й схотілося солодких мандаринів з легкою кислинкою. Боже, про що я думаю взагалі?

Цей чоловік може бути маніяком, а я тут в машині, надто сильно розслабилась. Варто швидко тікати звідси, але я не можу навіть слова ніякого сказати. Мій язик прилип до щелепи, і не дозволяє вимовити ані одного слова.

- Куди тебе підвезти?

- Львівський національний університет імені Івана Франка.

Він поглянув на мене, коли виїхав на дорогу. Його очі палали здивуванням, і напевно, я також здивувалась, що їду з незнайомцем, де буду навчатися, ще й підвозить мене до гуртожитку.

- Серйозно? - це все, що він спитав, і повернувся назад до дороги.

- Так.

Більше я не знала, що мені сказати. Мама вчила завжди чемно відповідати на питання людей, які задаватимуть мене, тому далі між нами залишилась лише тиша, яка занурила до того часу, поки чоловік не зупинився біля гуртожитку.

Поглянувши на будівлю, я мало не впала з того сидіння. "Тут я буду жити," - сказала в думках. - "Невже?" Дійсно так незвично, що хочеться зомліти від радості, ніж від чогось іншого.

Помітила, що чоловік кудись непомітно вийшов, а я шукаю ручку аби відчинити двері, і вийти звідси. Запах такий особливий для мене. Я обожнюю мандарини, і можу їсти їх багато, але не настільки багато, щоб їх часом не зненавидіти.

Підійшла до багажника, і якраз чоловік вийняв мою червону валізу. Його сильні руки, які я встигла помітити. Обличчя не змінилося, та все ж мені він подобається, так швидко, що просто не можу відвести від нього погляду.

- Мандаринко, тобі ще не досить на мене витріщатися? - хриплим голосом спитав у мене, що аж заворожує своїм голосом.

Я посміхнулась, і підійшла до своїх сумок:

- Мені ніколи не досить.

Забрала сумки, і пішла до гуртожитка. Поглянула на різні сторони, то вліво, то вправо, швидко перебігла смугасту дорогу, і тоді поглянула в його сторону, туди звідки прийшла. Чоловік ще стояв біля багажника, руки сховав в кишені чорного пальта. Такий впевнений, і навіть надто на чомусь зосереджений, що й не помітила коли він встиг сісти в машину, і поїхав.

Чесно, стало сумно. Перший день все ж в мене сьогодні в новому місті, а вже сподобався мені чоловік, якого хочеться знову побачити. Тільки чи вийде?

Згадую, що маю йти до гуртожитку. Сонце розкидає гарячі промені по землі, але такого тепла уже не відчувається. Сьогодні тридцять перше серпня, ще можна сказати осені немає, але вона настане вже завтра.

Заходжу в середину гуртожитку. Відразу, що впадає прямо у вічі - це стіни. Коли я вперше поглянула, то відразу відчула, що я вже не вдома, це вже нове місце для мене. Потім поглянула збоку з правої сторони, стояла дерев'яна перегородка полакована у світло-коричневого кольору, і два маленькі віконця, одне відразу біля дверей, але воно закрите. І підходжу до другого віконечка.

До мене підходить жіночка низенького зросту, сиве волосся, зморшки на обличчі. Теплий жакет, а під жакетом, визирає зелена футболка.

- Новенька? - запитує дивлячись у вічі, її очі сірого кольору.

- Так. Кімната 22/2.

Вона шукає у дверях ключі. Їх тут дуже багато, різної форми. Мені ще сказали раніше, в якій житиму кімнаті. Ну це хоч добре. Хоча було би ще краще якби відразу повідомили з ким житиму, і скількох дівчат буде в кімнаті, а то переживаю чи зможу із дівчатами здружитися.

Дістає ключа.

- Ось, ключ.

- Дякую! - я посміхнулась, і пішла до своєї кімнати.

Одне знаю, що живу на другому поверсі. Тому знову помалу піднімаюсь, і йду по сходах. Та перше, що впало мені в голову - це те, що краще перенести одну валізу, а потім сумку, так мені стане набагато легше.

Ну як вам історія?🥰❤️