1

Я приїхала аби здобути навчання. В місто мого серця - це Львів. Давно мріяла приїхати сюди та ніяк не могла наважитися одній, поїхати, де все мені чуже, і незнайоме. Відчуваю, що саме сьогодні зміниться мій день, чому? В мене калатає так гучно серце, що можу сказати лише, що це не просто, якісь там хвилювання, а саме щось мене очікує в новому місті, навіть в чужому, так би мовити.

Мене звати Кіра, і так незвично для мене звучить ім'я. Можна було би назвати, якось по-іншому, але мамі, це ім'я, ну дуже сильно сподобалось, що вона не змогла мене по-іншому назвати. Та я звісно, що не серджуся, а все розумію. Мені сьогодні виповнилося вісімнадцять років, не скажу, що маю настрій святкувати, адже нові відчуття не дають мені ніякого спокою.

Тихий вітер лоскоче мені плечі, так легко і так незабутньо. Дивлюсь у небо, але не можу довго дивитися так як сонце мені затуляє своїм гарячим промінням прямо в очі, від чого мружуся, і звикаю до світла на землі.

Люди метушаться біля поїзду, мов маленькі мурашки, пробиваються у вагони поїзда. А я просто стою серед дороги, і спостерігаю за ними. Так цікаво споглядати, як кожна людина кудись поспішає, шукає своє життя в новому місті, або ж просто їдуть на роботу, або ж ще просто в гості до своєї сім'ї чи до друзів.

Життя таке незбагненне, ніхто не знає куди нас приведе, і звідки ми вийдемо, з якої станції. Та все ж це цікаве: відчувати, надихатись, наповнювати життя новими барвами, але особливо вдихати нове повітря, яке забарвлює легені чимось новим та нездійсненним.

Я йду до вокзалу аби знайти автобус, щоб якось заїхати до гуртожитку. Роздивляюсь навкруги, але зараз майже панує тиша. Люди посідали у свої вагони, а поїзд спочатку тихо, а потім пливе мов корабель серед шторму, в дорогу тихо посвистуючи.

Мені подобається усе, що відбувається навколо. Те, що бачу, заворожує моє серце до сильного тиску серцебиття. Я немов розчиняюся посеред тиші, намагаюсь зловити хоча б один промінчик сонця, щоб забрати з собою, і насолоджуватися прекрасними митями.

Помітила, що моя валіза на коліщатках, яку я тримаю за ручку, дивно хитається. Думаю аби вона не зламалася мені, бо, що ж я буду робити коли розпадеться, і одяг розсиплеться, мов зерно для курей?

Піднімаю погляд, та не встигаю повернутись в іншу сторону як врізаюсь у чоловіка, і я притискаюсь до його міцних грудей. Лише встигла помітити, що він у чорному пальті, який приємний на дотик. Ми стояли приблизно хвилину, а я не могла від нього відійти. Чомусь так вабило бути у його обіймах, що геть забула про все на світі.

Я почула його тихе бурчання, і він мене від себе відштовхнув. Чесно мені хотілось побути з ним прям вічно, постояти навіть під тихим, лоскітним дощем. Та головне бути з ним, у його теплих обіймах.

- Ой, - поправила шапку на голові, яка майже спадала з мене. - Вибачте! - посміхнулась йому, і вирішила поглянути йому у вічі.

Його очі такі красиві блакитного кольору неба, що я мабуть втратила дар мови. Він мене оглядав зверху донизу, було якось ніяково. Навіть не посміхнувся, та все одно це нічого не міняє. Погляд такий зосереджений, трохи помітила, що його брови нахмурились. Йому геть не личить бути таким похмурим та серйозним.

- Чорт! - промовив він грубим голосом, якого я трохи злякалась.

І згадала, що мені потрібно йти, шукати собі автобус. Все ж таки в мене навчання, і потрібно вчитися.

На жаль, в мене є дві сумки, які дуже важкі. Мама поскладала майже усе, якби вона цього хотіла би, то могла би весь будинок скласти в сумки. Від цієї думки, я посміхнулась, адже так захотілось додому. Нікуди не виїжджала зі свого району, а тут раптом приїхала вчитися, прям у велике місто.

Тому помалу спускаюся зі сходів аби часом не опустити свої сумки, яких мені ну дуже шкода. Все ж таки мама старалася для мене, і я не повинна її підвести. І тут згадую, що повинна набрати до мами. Вона просила в мене, як я приїду, щоб зателефонувала, бо буде за мене хвилюватись. Та вирішую набрати пізніше, важкі сумки, яких я геть не хочу вже відпускати.

І тут я вже спустилась зі сходів, як в мене хтось забирає сумки. Миттю повертаюсь назад аби побачити, хто це за людина, яка немає совісті. Тільки коли я повернулася, то лише побачила блакитні очі, які так манили до нього. Тихо, майже непомітно заглянула йому у вічі.

- Може досить на мене витріщатись? - його голос такий спокійний, але водночас, чимось засмучений.

Щось з ним не те! Помічаю мою валізу кольором червоної калини тримає за ручку, а другу сумку потрібно тримати в руках, вона кольором асфальту, схожого до сірого, але більш темнішого.

Він кудись пішов, навіть не дивлячись мені у вічі. Щось таки відчула в своєму серці, легке поколювання. Та не звернула на це увагу. І згадала, що маю рот аби говорити.

- Чекайте! - підбігаю за ним позаду, чоловік так швидко пішов, що мені потрібно наздоганяти.

Його кроки впевнені, високий, кремезний - це я відчула коли потрапила чисто випадково у його обійми. Можливо, він не такий як здається на перший погляд, і чомусь хотілось дізнатись про нього більше. Дивно це все. Куди мене приведе, аж цікаво стало?

Та він навіть не повертається на мої слова, не зупиняється, а йде впевнено, мов мене немає, мов не кричу позаду нього, і мов це його сумки, а не мої. Собі йде, і не оглядається назад, щоб зупинитись, і на мене почекати.