Розділ 10

Розділ  10

-  Яка ж ти красуня! – прошепотів їй на вушко.

А вона від тих слів вся засяяла, очі заблищали від щастя і чарівна посмішка заграла на її обличчі.

-  Ну, нарешті, - повернув закоханих до реальності Валерій Петрович, - Алілуя! – продовжував вигукувати чоловік, а потім звернувся до Марка, - Нарешті, Марку, ти дослухався до моїх порад, - а потім глянув на Лізу, - як приємно бачити тебе такою.

-  Якою? – не зрозуміла, що мав на увазі начальник.

-  Такою щасливою! Лізонько! – задоволено посміхнувся глянувши на неї, і обернувшись знову до Марка, грайливо пригрозивши пальцем, сказав, - Дивись мені, хлопче! – і пішов до свого кабінету.

Ліза сяючими від щастя очима ловила погляд коханого. А він лише зараз помітив, які прекрасні її очі, такі бездонні голубі, та ні, неначе бірюзові, як море, в яке хотілося пірнути, щоб краще відчути всю його красу. Марк картав себе за те, що був таким сліпим весь цей час: «Як? Як я міг не помічати такої краси? Куди я тільки дивився?», а в голос сказав:

-  Я втрачаю рахунок часу, дивлячись у твої бездонні очі, Лізонько. Тільки поряд с тобою, я зрозумів, що таке щастя, - ніжно поцілував її в губи, а вона дивилась на нього і мовчала, лише задоволено посміхаючись, - Дівчинко, моя маленька, будь ласка, не ховай більше свою гарну усмішку! – і знову легенького торгнувся її звабливих губ, - А я постараюсь зробити все, щоб ти була щасливою, - пригорнув її до себе і обійняв.

Дівча аж затремтіло в обіймах, Ліза так довго чекала на таку мить. Вона припала до його грудей і затихла, прислухаючись, як гучно б’ється серце її коханого Марка.

Вони так захопились один одним, що не помітили невеликий натовп відвідувачів, який зібрався біля барної стійки і спостерігав за закоханими. Вони не могли відірватися один від одного. Прокинулись лише тоді, коли почули легкі оплески, не розуміючи, що відбувається, озирнулись і побачили цілий букет задоволених і таких щирих посмішок на обличчях зовсім незнайомих людей.

-  Потрібно працювати, - прошепотів Марк Лізі.

-  Так, добре, я пішла, - всім своїм видом показуючи, як не хотілося їй відриватися від нього.

Ліза була в ударі! Її тістечка перетворились на витвори мистецтва. Валерій Петрович, коли їх побачив, охкав і ахкав, не вірячи своїм очам, що таку красу можна створити, а потім сказав:

-  На що тільки здатна людина, яка почувається щасливою і коханою.

А Марк? Марк спостерігав за Лізою, за тим, як вона зосереджено вимальовує різні узори на тортах та тістечках, як уміло і акуратно створює з крему різні квіти, які нічим не відрізнялися від живих. А ще скучав за її дотиками і поцілунками. При нагоді кликав Лізу в підсобку, щоб трохи побути з нею, але це були лише коротенькі миті їх усамітнення.

День здавався таким довгим, неначе безкінечним. Роботи було багато. Відвідувачі йшли цілими групами. Марк ледве встигав заварювати каву, а всі сьогодні неначе змовилися йшли і йшли.

Скоро Різдво. Тож додалися клопоти по оздобленню приміщення вогниками та прикрасами. Хоча оздобленням займаються інші люди, яких для цього запрошують, але передріздвяні клопоти торкнулися всіх. Із-за великого напливу людей довелося трохи затриматися ще після зміни, щоб привести до нормального вигляду різдвяне оздоблення.

В кінці зміни, стомлені і виснажені після робочого дня, нарешті почали збиратися додому. Марк зголосився провести Лізу. І щоб не йти пішки по морозу, який не на жарт розгулявся, викликав таксі.

Швидко дісталися до Лізиного будинку. Марк відпустив таксі, бо подумав про те, що давно не був у матері. Хоча і досить пізно, але помітив, що в маминій квартирі на кухні горить світло.

Довів Лізу до під’їзду. Ліза закоханими очима дивилась на свого Марка і чекала, що він її хоча б поцілує. Марк пригорнув дівчину, поправляючи її шапку, яка скотилася аж на очі і кутаючи Лізу у шарф, ніжно поцілував, а потім сказав:

-  Тут не час і не місце займатися любощами. Я не хочу, щоб ти захворіла, - знову легенько чмокнув, - На добраніч, Лізонько! Я буду думати про тебе!

-  На добраніч, Марку! – з сумом в голосі сказала і зайшла до під’їзду.

До вечора вітер зовсім розгулявся, розкидаючи крижані лапаті сніжинки. Було холодно і мокро.

Дійшовши до будинку матері,  будинку, в якому пройшло його дитинство, шкільні роки, юність, задумався. Якісь не склеєні уривки про минуле промайнули в його пам’яті.

-  Коли я останній раз був тут? Мамо…, - засумував.

Підійшов до маминого під’їзду. Поглянув туди, де колись була його схованка. Нахлинули спогади.

-  Цікаво? Тітка Наталка ще живе тут? – чомусь не міг пригадати, щоб бачив її після того випадку.

Зайшов у під’їзд. Піднявся на другий поверх до квартири тітки Наталки, подзвонити у двері не наважився. Вже пізно. Та і що він скаже. Скільки років минуло с того часу!

Далі Марк піднявся поверхом вище і підійшов до дверей, де живе мама. Торкнувся дверної ручки, задумався: «Чи відкривати своїми ключами? Чи подзвонити?»

Нажав на кнопку дзвінка. Почув шурхіт за дверима, шаркання і тихий стривожений голос: