Розділ 7

Розділ 7

- Навіщо ти прийшов сюди? Забирайся геть, - несамовито кричала жінка,  виштовхуючи чоловіка за двері квартири, -  В тебе немає сина! Ти знайшов собі хвойду, от і йди до неї, а сюди не повертайся! Забудь дорогу! Йди геть! І забирай свої задрипані подарунки, – оскаженіло кричала і з усієї сили вихопила з рук маленького наляканого сина, машинку, яку йому подарував тато і жбурнула на підлогу, від чого машинка перетворилась на купу уламків, - Забирайся! – волала.

- Навіщо ти так? – намагався заспокоїти розлючену жінку чоловік, - Це ж і мій син?

- Немає в тебе сина чуєш?! І не приходь сюди і не принось нічого! – кричала, замахуючись і полізши з кулаками в бік чоловіка, але він вдало вивертався, тому кулаки просто літали в повітрі.

Хлопчина стояв, тремтячими руками притиснувши до себе новеньку блискучу, з яскравою картинкою коробочку пазлів, які йому подарував тато, дивився, то на татка, то на маму. Маленькі круглі сльози котилися по його пухкеньких щічках. Він однаково любив, і татка, і маму. Хлопчик не міг зрозуміти, чому вони сваряться, і навіщо? Він так мріяв про таку машинку – гонку! Татко йому подарував і він не встиг навіть нею погратись, як мама відняла і розбила.

- Якщо ти хоч ще раз наблизишся до мого сина, і я про це дізнаюся, чи побачу, то ти пошкодуєш! – погрожувала жінка.

-  І що ж ти зробиш? – почав нервувати, але ще намагався стримувати себе чоловік.

-  Я уб’ю його, а потім уб’ю себе! Ти мене знаєш?! Забирайся! – кричала.

Хлопчина почув від мами такі страшні слова, злякано подивився на неї і весь затремтів. Поки батьки не звертали на нього уваги, чимдуж помчався з квартири на вулицю. Він хотів швидше десь сховатися, бо боявся, що мама його вб’є.

Там під балконами першого поверху, є «чудова» схованка, в яку він вирішив  залізти. Підлізши у щілину, що була між землею і бетонним краєм балкону першого поверху, хлопчина став на карачки, все ще однією рукою міцно тримаючи коробку з пазлами і сховався. Йому було страшно, він не знав, що робити. Йти додому, то мама ж сказала, що вб’є! Хлопчик заплакав. Сльози потекли струмочками, по рожевим щічкам. Він боявся плакати голосно, щоб не почула мама.

Ледь чутні схлипування долітали з-під балкона. Сусідка – тітка Наталка, проходила повз. Вона зрозуміла, що там хтось сховався і плаче. Підійшла, нахилилась і побачила малюка.

-  Маленький, що ти там робиш? Не плач! Хто тебе образив? Виходь сюди, не бійся, я тобі допоможу, - жінка намагалася догукатися до хлопчика, але той не полишав схованки, бо дуже боявся.

Жінка знову почала вмовляти його:

-  Виходь, чуєш? Не бійся! Я тобі допоможу, - благала.

Хлоп’ятко протерло оченята від сліз і подивилось на сусідку. Тітка Наталка була така гарна, як артистка. Він глянув у вічі тіточці і одразу помітив, які у неї сині очі, як небо. Малюк потихеньку почав вилазити із щілини, а тітка йому допомагала. Вона посміхнулася хлопчику і обняла, ніжно пригорнувши до себе. Потім обтрусила, його злегка забруднені шортики та футболочку, витерла сльози, які ще виблискували на щічках і запитала:

-  Чому ти плачеш, маленький?

Хлопчина раптом насупив брови і тихенько прошепотів:

-  Мама сказала, що мене вб’є!

-  Що ти таке кажеш, малюче, - не повірила його словам сусідка, - Ти щось не правильно зрозумів. Мама тебе любить! – і посміхнулася ніжно.

Хлопчина майже заспокоївся. Як в цей момент вибігла з під’їзду його розлючена мати і вже здалеку почала голосно репетувати на всю вулицю:

-  Відійди від нього! Це мій син! Не зачіпай!

Потім підхопила малюка на руки і понесла  додому. Хлопчик почав голосно плакати, однією рукою тримаючи коробочку з пазлами, а іншу протягуючи до сусідки.

Така картина із дитинства Марка, раптом промайнула у нього перед очима. І він неначе прозрів! В одну мить розуміючи, чому його так несамовито притягувало до Еліни. Він цього прозріння, аж на душі легше стало.

-  Так, саме так! Еліна дуже схожа на нашу сусідку Наталку, а особливо її очі. Такі ж голубі, як небо! – він навіть посміхнувся, згадавши про неї, - Я раніше мріяв, щоб моя мама була схожа на неї. Гарна була жінка! Тепер все починає ставати на свої місця, - розмірковував Марк, - Тепер я все зрозумів! Ніякого кохання до Еліни не було і немає. Це десь далеко на підсвідомості, залишилось нездійснене дитяче бажання, щоб поряд була мама, так схожа на Еліну, чи тітку Наталку – добра, красива і все розуміюча мама.

Марк був ще дуже маленький, коли із сім’ї пішов тато – йому було лише п’ять років. Мама завжди говорила, що тато їх кинув із-за іншої тьоті, що він не любить більше маленького Марка, і ніколи не любив, що тільки мама його любить, більше всього на світі. Тоді ще таким маленьким він набрався сміливості і запитав у мами:

-  Якщо ти мене любиш, то чому казала, що хочеш убити?

Мама схвильовано дивилась на маленького Марка і почала йому пояснювати, що він все не так зрозумів, що вона любить його найбільше. Але у  хлопчика на довгі роки закарбувалися слова: «Я уб’ю його».

Марк довго не міг заснути, аналізуючи свої дії та вчинки. Він чекав, щоб швидше настав завтрашній день, бо вірив, що зустріч з Еліною змінить його життя на краще. А головне, він розумів, що саме відчуває до неї.