Розділ 5

Розділ 5

Дні сірі та похмурі, а ночі – у відчаї та зневірі. Вже минуло три тижні, а Еліна в кав’ярні не з’являлася. Марк був у відчаї. Дорогою на роботу він вглядався в кожне жіноче обличчя, сподіваючись її зустріти, чи хоча б побачити на пару секунд. Він розумів, що такі жінки, як Еліна, не ходять пішки, не їздять в трамваях чи метро. Такі жінки іншого сорту, і  що їм до якогось там бариста із невеличкої кав’ярні.

-  Як могло зі мною таке статися? Як? Чому я не можу не думати про неї? - запитував сам себе Марк, - Чи зможу, я колись вилікуватись від хвороби, яка називається Еліна? Це Всевишній покарав мене за те, що я не зумів кохати по-справжньому. Випатрав з мене всю душу, розбив на мільйон уламків моє серце. Хто б сказав мені раніше, що я захворію Еліною, не повірив би. Неначе зачаклувала мене і я не можу ніяк прийти до тями. Як не думати про неї? Я тихо божеволію? Невже я більше її ніколи не побачу?

Вітер щосили хлистав по обличчю холодними, крижаними краплями дощу. Вони боляче врізалися, неначе голками, неначе намагались добити зранену душу і розбите серце. Марк йшов незважаючи на колючий біль, крижинки залітали за комір, впивалися в очі, в ніс, у волосся та залазили до рота. Ще трохи і він перетворився б на величезну крижану фігуру, якби не Ліза. Йдучи на роботу, помітила змарнілу подобу Марка, одразу підбігла, накривши його зверху великою парасолькою, злякано подивилась на нього, а він навіть, не звернув ніякої уваги.

-  Марку, - тихо гукнула, - Марку, - вже голосніше і торкнулася його руки, яка була холодною, неначе лід.

Лише тоді він стрепенувся і відійшов від своїх думок.

- Чого тобі? - тихо запитав і байдуже поглянув на Лізу.

-  Такий холод, а ти йдеш зовсім роздягнений, у легкій куртці та ще й під таким дощем?! Марку, ти ж захворієш?! – хвилювалась дівчина і сльози накотилися їй на очі.

-  Той нехай, мені байдуже! – зовсім без емоцій відповів.

-  Так не можна Марку! – тривожилась Ліза.

-  Хто б казав, як можна, а як ні, - тихо мовив і льодяним поглядом накрив Лізу, від чого дівчині стало зовсім холодно.

-  Ходімо швидше до кав’ярні, бо ти вже зовсім змок, - не залишала його Ліза, взяла під руку і потягла за собою.

Марк не опирався, а слухняно йшов за нею. Коли вони зайшли до кав’ярні, першим їх побачив Валерій Петрович. Він уважно глянув на цю дивну парочку, знизав плечима, а потім запитав у Лізи:

-  Таке враження Лізо, що ти бідолашного Марка тягала цілу ніч?

-  Я то тут при чому?! – обурилась Ліза і зиркнула на управляючого.

-  А при тому, шлялися десь удвох, ти ж його привела? – почав злитися Валерій Петрович, - потрібно терміново викликати Єгора. Марк не може у такому стані працювати. Відведи його у підсобку, нехай не лякає відвідувачів, та підміни бариста, поки не прийде Єгор.

Ліза хотіла огризнутися, але до кав’ярні зайшли перші відвідувачі. Вона швидко вхопила Марка за руку, повела в підсобку та всадила на стілець. А сама переодяглася і за декілька хвилин вже відпускала відвідувачів.

Марк опинившись в теплому приміщені, трохи зігрівся, розстебнув блискавку на куртці, і дістав свій альбом з ескізами. Відкрив. Довго переглядав. На нього дивилась Еліна! Неперевершена, найпрекрасніша Еліна! Він почав уважно вдивлятись в риси її обличчя і заговорив:

-  Я без тебе божеволію, Еліно! Невже це і є кохання? Я не хочу такого кохання, Еліно!  Ні, я не хочу так! Це маячня якась, Еліно, а не кохання!

-  Друже, я тебе не впізнаю? – почувся голос Єгора, - Ти мене лякаєш! Ти повільно перетворюєшся на зомбі? Куди подівся той Марк? Легкий на підйом і готовий на любий кіпіш? Хоча, що я кажу? Ти і раніше був трохи з прибамбахом! – намагався достукатись до друга Єгор, - Хто вона? – раптом запитав, зазираючи в альбом з ескізами і тицьнувши пальцем в портрет Еліни.

-  Просто жінка, - сумно відповів Марк.

-  Просто жінку, ти б не малював пів альбома. То ти закохався, друже? – зробив висновок Єгор.

-  Про що ти, Єгор? Яке кохання? Я бачив її раз в житті і все! – виправдовувався Марк.

-  І тобі, виявилося, достатньо того, щоб ти так на ній завис?! – констатував Єгор, - Так, сьогодні йдемо в загул. Я тобі таку дівку приведу, що, просто, отпад! З нею ти забудеш про все! – впевнено мовив, плескаючи по плечу Марка.

-  Та, бачив, я твоїх дівок! Хіба, то дівки? То шльондри! Втомився я тягатись із усякими підстилками, -  з сумом поглянув на Єгора.

- Ти здурів? Це точно! Здурів? Хоча ні! Ти закохався! Я був правий. Але в кого? В якусь незнайомку, яку ти можливо, вже ніколи не побачиш.

-  Можливо і не побачу, - підтвердив сказані Єгором слова.

- Марк! Може спробуємо полікуватись? Може досить сидіти в компанії своїх ескізів? Може час щось робити, щоб зовсім не засохнути, чи не потрапити до божевільні?

-  Може, - без особливого ентузіазму мовив Марк.

-  Чудово! Сьогодні ввечері їдемо тусить? До ранку часу в нас буде повно! – вмовляв друга, - Ну, що? Підемо?

-  А, і правда, пішло все під три чорти! Підемо! – раптом неначе прокинувшись від летаргічного сну вигукнув Марк.