Глава 18

Глава 18

Еміграція, чи репатріація?

Павло Доценко (Дітц) отримав з родиною право на повернення до Німеччини. В ті роки багато виїхало за кордон етнічних німців, поляків, євреїв. Важка економічна ситуація в Україні під владою колишніх комуністів і не могли бути кращою. Мета партноменклатури КПРС була пограбувати Україну і політичну владу перевести в економічну. Більшість людей буда політично не освічена і вірили пустим обіцянкам з телеканалів і вуличної реклами.

Родина Дітців приїхала попрощатись з Вільгельмом. Батько благословив, а в самого серце кров’ю обливалось. Через пару днів вони були вже у Франкфурті на Майні. Павло з Наталею хвилювались, а дітям було просто цікаво. Батьківський будинок зустрів їх родинним теплом кількох поколінь минулого століття. Фото прабабусі висіло у вітальні і Павло кілька хвилин мовчки вдивлявся в риси її обличчя. Очі в неї були світлі та лагідні і це якось зняло нервову напругу. Стало легше на душі і з’явилась впевненість в завтрашньому дні. За вечерею сестра Анна промовила.

- Вам завтра треба прийти в поліцію і отримати посвідку на проживання. В Німеччині страшна бюрократія.

- А мені можна працювати в Німеччині? – Спитав Павло.

- Без посвідки не можна. Її отримати не так просто. Треба, щоб допоміг лідер Зелених Йозеф Фішер, або бургомістр. Він вас знає. Крім того тут велика конкуренція на ринку праці і вакантними може бути лише шварц – робота, тобто чорна – брудна.

- То інженером я не зможу працювати?

- Твій диплом, братику, потрібно підтвердити, а на це потрібен час.

Перестороги батька, що перший час буде складно підтверджувались. Наступного дня Павло зустрів друга з Вінниці Андрія Хартмана (Гладкого). Він встиг добудувати дім на банківський кредит і вже звик до життя в Німеччині. Андрій відвіз Павла до себе додому і познайомив з дружиною Ірою.

- Я тобі такий вдячний, що ти мені допоміг виїхати до Німеччини.

- Але ж ти писав, що дивишся відео про день народження мами і плачеш.

- Так. Перший час дуже важко. Я працюю сміттярем. Перевозимо по вісім тон сміття в день. Німці не йдуть на цю брудну роботу, лише пияки і наркомани. Мені дали одного такого напарника і він почав до мене чіплятися. Я його взяв за горло і пообіцяв викинути з машини. Він поскаржився і мене перевели на іншу ділянку, де треба перевезти вже дванадцять тон сміття.

- Нам переселенцям з СРСР важко, хоча ми і маємо німецьке коріння. – Втрутилась в розмову Іра. - Я маю вроджений вивих суглоба і змушена працювати вночі та ще й на двох роботах щоб погасити кредит за будинок.

- Ну, тобі, Павле, буде легше, адже в тебе є свій будинок. – Сказав Андрій. – Як отримаєш посвідку на проживання, то приходь до нас. З роботою тут складно.

Так і сталось. Посвідку Павло з Наталею отримали через два тижні, але пристойної роботи не було і став він сміттярем. Це принижувало і пригнічувало. Наталю взяли прибиральницею в офіс, а після роботи вона ще й ходила на курси німецької мови, добре, що безкоштовні.

Вони отримували мінімальну зарплату, яку встановила держава, а податки були високі. Все ж на прожиття їм хватало та ще й батько пересилав їм частину своєї німецької пенсії. Анна порадила їм написати заяви в Гейдельбергський університет, де викладали її доньки, на підтвердження українських дипломів, але там  потрібно було пройти складне тестування. Довелось знову взятись за підручники по німецьким програмам.

Вільного часу практично не було і лише вночі їм снилась рідна Україна.