Глава 17

Глава 17

Мораль і сила нації

В брудні і криваві часи двадцятого століття серед руїн і мільйонів смертей зустрілись дві одинокі душі і покохали одна одну. Вони були з різних світів і за законами війни мали б бути ворогами, але любов перемогла і вони стали рідними. Люди виховані на людожерський ідеології нациста Гітлера і комуно-фашиста Сталіна їх би звичайно засудили, назвали б зрадниками. Але українці не присягали ні Гітлеру, ні Сталіну. Вони були окупованим народом і тому були вільні у своїх вчинках. Українська Повстанська Армія воювала, як з одним, так і з другим окупантом. В її рядах були люди різних національностей. В редакції української радіостанції «Афродіта» був бельгієць Альберт Газенбрукс. Мовлення розпочалось у жовтні 1943 року. Передачі виходили на хвилях 41-43 метри три-чотири рази на день, тривали по 30 хвилин і велися чотирма мовами: українською, російською, англійською і французькою. Згодом режим роботи змінювався, також інколи велись передачі німецькою мовою.

Комуно-фашисти знищили радіостанцію, багатьох вбили, а Альберта Газенбрукса катували і посадили в концтабір. Лише після його смерті в 1979 році незалежна  Україна вшанувала героя, нагородивши орденом «За заслуги» першого ступеня. В рядах УПА були в тому числі і євреї, про засвідчив член ОУН вінничанин  Михайло Климчук. Друга світова війна, розв’язана Гітлером і Сталіним нападом на Польщу поламала долю мільйонів людей, але і в ті страшні часи знайшлось місце для людяності та кохання.

Вільгельм Дітц продовжував тихо жити в Смілі. До нього влітку приїжджали онуки і це зігрівало душу. Він став прихожанином місцевого костьолу і мав довгі приємні розмови з ксьондзом та прихожанами. Це відволікало від сумних думок, але через кілька років до нього без попередження приїхав Павло.

- Тату. Ми подали документи на репатріацію до Німеччини і нас запевнили, що рішення буде позитивне.

Серце у старого защемило, але він не подав виду.

- В добрий час, синку. Я й так дивуюсь, що ти досі не виїхав. Я буду до тебе приїжджати і за мене не турбуйся. Католицька громада мене завжди підтримає.

- Пробач мене, тату. Я сподівався, що в незалежній Україні ми зможемо налагодити щасливе життя, але наївні люди продають свої голоси за гроші, або брехливі обіцянки і не обирають до влади порядних патріотів. Я хочу щоб мої діти мали кращу долю.

- Ти правильно вважаєш. Треба думати про дітей, але вам спочатку буде важко та згодом все налагодиться.

- Це ще не все, тату. Завтра я йду в морський похід з козаками на козацькій чайці по Дніпру і далі. Їм треба перекладача з англійської мови і я погодився. Похід має бути терміном в один місяць.

- Ну, що ж. Щасливого плавання, синку. Ти стаєш справжнім українським козаком.

Але пройшов місяць, другий, а від Павла не було жодної звістки. Інколи приходили повідомлення із західної преси, що козацьку чайку бачили, то в Стамбулі, то у Франції. Вільгельм і дружина Наталя сильно переживали за Павла. Лише через рік козацький човен тріумфально зустріли в Одесі і наступного дня Павло з дружиною зустрівся з батьком.

- Де ж вас чорти носили? - Жартома запитав Вільгельм, обіймаючи Павла, а серце переповнювала радість, що син повернувся живий і здоровий.

Павло на вигляд сильно змінився. Обличчя було загорілим і обвітреним, а на голові був козацький чуб - оселедець.
- Це довга історія. Давай спершу повечеряємо і я все докладно розкажу.

Наталя швидко накрила стіл, поставила пляшку горілки, налила чарки і проголосила тост.

- За щасливе повернення козака – гультяя!

Після першої чарки Павло почав розповідати.

- Козацька чайка стояла на Дніпрі в Києві. Нас було сорок шість веслярів, отаман і гармаш Іван Забабаха. Таке прізвисько дали йому тому, що на чайці було вісім гармат; він набивав їх порохом і гармати бабахали. З нами також був восьмирічний хлопчик – син отамана. Гроші на спорядження і будівництво човна хлопці зі Львова наколядували на Різдво, коли приїхало багато українців з Діаспори. Було зібрано двадцять тисяч доларів за три дні. Човен будували всі безкоштовно з подарованого лісниками дубу. Весла набиті були свинцем і ними гребли по два козаки. Була також щогла з вітрилом, на якому був герб тризуб.

- А припаси у вас якісь були? – Запитав Вільгельм.

- Звичайно. У нас були діжки з водою, в’ялена риба, кисла капуста і консерви. Спершу ми йшли по Дніпру до Херсона. Яка ж гарна наша Україна! В кожному місті і селі нас урочисто зустрічали і дарували продукти на дорогу. В селі Капулівка, де похований славетний отаман Іван Сірко, ми віддали йому пам’ять і шану та пішли на Херсон. Там ми зробили зупинку, а далі з Херсону ми вирішили йти до Одеси і вийшли у відкрите море. Так почався наш справжній морський похід. Тут вже нам допомагав в більшості вітер, коли був попутним.

В Одесі ми стали на якір, а змоскальщені одесити кажуть: «Якісь цигани з косичками прийшли». А поруч стояв турецький корабель і капітан їм відповідає: «Так це ж ваші козаки!»

Всі голосно розсміялись.

- Де ти таке слово взяв, Павло, «змоскальщені»?

- Так на човні всі називали росіян москалями і я теж звик.

Потім нас запросили на військовий корабель «Гетьман Сагайдачний», де нас дуже тепло приймали. Моряки жартували: «А море перейти ви зможете?», а Іван Забабаха каже: «Зможемо». Так ми вирішили йти на Стамбул без компасу і радіозв’язку.