Глава 7

Глава 7

Брежневська епоха застою

14-15 жовтня 1964 року внаслідок внутрішнього заколоту в Політбюро ЦК КПРС Хрущова позбавлено всіх посад і усунено від державного й партійного керівництва. До влади прийшов його «друг та соратник» і одночасно зрадник Леонід Брежнев. Потім роки його правління стали називати «епохою застою». Хрущова, якого ще недавно обожнювали, КПРС стала називати «волюнтаристом», що відійшов від принципу колективного управляння Радянським Союзом.

Павла не цікавили політичні зміни і в 1962 році він поступив до Смілянського технікуму харчових технологій. Батько і мати були щасливі і подарували студенту наручного годинника, що коштував на ті час дуже дорого. Ставлення Павла до навчання докорінно змінилось: за позитивні оцінки студентам давали стипендію аж дев’ять рублів! Тепер ці гроші здаються смішними, але тоді за них боролись і вчились краще. Крім цього, ставлення викладачів до студентів було поважним і це всім подобалось. В групі теплотехніків було тридцять студентів, але і тут Павло був одинаком. Кому розкажеш про сімейні таємниці і свої переживання? Лише з Наталкою він почував себе вільним і щасливим, але постійне тривожне очікування погано впливло на сімейне здоров’я: у Лесі почало боліти серце.

- Тобі треба лягти в лікарню, Леся.

- Але ж треба заробляти кошти на прожиття.

Вільгельм  мало не заплакав від безсилля. Він сильний і здоровий чоловік не міг легально влаштуватись на роботу. Це було нестерпно.

Він почав вранці, поки ще темно, виходити з дому і зі своїми картинами їздити до Києва на Андрієвський узвіз, де збирались художники, і продавати їх. Його картини подобались. На них були краєвиди Германії з незвичними будинками і гарно одягнені люди. Це приваблювало на фоні сірих буднів СРСР. Одного разу поважний на вигляд чоловік запропонував Вільгельму намалювати свою дочку по фотографії.

- Я можу спробувати виконати цю роботу, але картина має передавати внутрішній світ людини. Яка вона ваша дочка?

- Вона білява, з голубими очима і любить на самоті мріяти про щось. – Відповів незнайомець.

Вільгельм погодився і взяв номер телефона замовника. Звали чоловіка Борис Патон. Картину він намалював у визначений термін і постарався передати дівочу мрійливість. Це вдалося і замовник був в захваті. Він заплатив значно більше, ніж розраховував Вільгельм і щиро подякував. Патон виявився відомим вченим і його колеги по академії  теж почали давати подібні замовлення. Фінансових проблем стало менше, але здоров’я Лесі погіршувалось. Постійна нервова напруга і страх втратити коханого чоловіка розривали її серце. Хрущовська «відлига» закінчилась і за політичні анекдоти почались репресії. Комуно-фашистська система закручувала гайки і страх повернувся. Павло на відмінно захистив дипломну роботу, але радість, що став спеціалістом була недовгою: його призивали до окупаційної радянської армії. Обдурені комуністичною пропагандою про «священний обов’язок» українські селяни робили свято, відправляючи синів на три роки в  армію. Та були випадки, коли хлопці гинули на полігонах, або накладали на себе руки через фізичні та моральні знущання. Павло потрапив до 43 ракетної армії з ядерними боєголовками, що стояла в Житомирських лісах. Чотири ракетних старти були обнесені колючим дротом,  мінним полем, системою сигналізації і сіткою під напругою в 1800 вольт. Це  була зона аналогічна до гітлерівського концтабору, куди молоді хлопці попадали на три роки і де панувало насилля і «дідовщина». Головним завданням радянської армії було перетворити хлопців на слухняних рабів, що без заперечень виконують найдурніші накази, а ще озлобити і зробити їх здатними вбивати. Щоденна муштра, наряди, підфарбовування трави перед приїздом начальства, обурювали Павла своєю тупістю, але він терпів. Його, як дипломованого спеціаліста, ставили в караул диспетчером на пульт сигналізації ракетного дивізіону. Перед ним горіли лампочки сигнальних датчиків і, коли один спрацьовував, то патруль перевіряв причину сигналу. Може дерево впало, або дикий кабан пройшов, але переважала шпигуноманія. За три роки жодного шпигуна не зловили і всі звикли до постійних неполадок в системі. В роті Павла служив вже третій рік його земляк сержант Віктор Луценко, який без жінки не міг і тижня прожити. Влітку біля дивізіону були кошари, де місцеві дівчата випасали худобу. До них і пристрастився ходити Віктор Луценко. Чудово знаючи систему сигнальних мін і сигналізації, він, ризикуючи життям, проповзав під сіткою з високою напругою і кохався досхочу з дівчатами. Павло трохи заздрив сержанту і пригадав вірша свого викладача фізики: «Це було навесні, як гриміли ворожі гармати, розтеливши мішок на траві, я учився Параску кохати…»

Ні війна, ні армія не могли заборонити людського, хоча може й трохи забороненого кохання. Хтось з донощиків здав сержантові походи із зони начальству, але майор Копитін ніяк не міг піймати Луценка на гарячому. Одного разу, коли Павло чергував на пульті, прийшов майор Копитін.

- Наказую включити бойовий режим напруги на сітку 1800 вольт.

Павло знав, що коли Луценко сьогодні пішов до дівчат, на сітці була напруга 220 вольт, а повертаючись висока напруга його вразить. Майор вирішив вбити сержанта. Що ж робити? Як допомогти товаришу? Коли майор вийшов на двір покурити, Павло швидко подав на контрольну лампочку сторонню напругу і відключив високовольтний трансформатор. Він ризикував попасти під трибунал і своєю свободою заради товариша. Час тягнувся нестерпно довго, але тут спрацював сьомий датчик. Це був умовний сигнал, що Луценко вже на території дивізіону. Павло включив трансформатор і почув, як він сильно загудів. Щось попало на сітку.