Глава 15

Давид пішов, лишаючи мене саму. Цей хлопець з кожною миттю дратував все більше. Якась невидима сила пробуджувала між нами справжнісіньку війну. Бачили всевишні, я хотіла налагодити стосунки, але братові це точно не потрібно. Я зітхнула й вирішила не брати до уваги його поведінку, яка подібна на образу маленького хлопчика.

Викинувши зі своєї голови дурні думки, почала розбирати речі з пакетів. Тут була невелика шафа, але так, як одягу мала небагато, то мені її вистачить із головою. Нові кофтини та джинси швиденько розліталися по поличках, аж поки не помітила ту саму шкірянку Давида в одному із пакетів. Я й досі її не віддала, хоча й треба було. Дістала її з пакета й відразу відчула, як шлейфом рознісся аромат апельсину. Хотілося відразу відімкнути вікно й провітрити кімнату, та шкода, що його тут не було. Все-таки, фактично підвал. Я згорнула в клубок річ брата й запхала її назад до пакета. Нехай поки лежить там.

Справившись з усім я оглянулася довкола. Так, телевізор на усю стіну, мати непогано, але я не відмовлюся й від маленького, аби тільки згаяти якось вільний час. Ще встигаю витерти пил та помити підлоги. Так, день проходить швидко.

- Аріно, це я, - бачу з-за дверей голову сестри. – ходімо на вечерю, там вже все готово.

- Давид досі тут?

- Тут, - киває та підтискає губи. – мені шкода, що вам доводиться терпіти одне одного.

- А можна сьогодні без вечері? – з надією запитую.

- Гадаю, у будь-який інший день тато б зробив для тебе виключення, опираючись на… конфлікт, - Віка закотила очі. – але сьогодні приїхала бабуся.

- Бабуся? – здивовано зводжу брови. – мама тата, так? Правильно я розумію?

- Ага, - киває. – і, здається, вона не знає, що ти тут.

- Супер, - зітхнула я. – тепер я точно не хочу йти за стіл.

- Розумію тебе, але все буде добре, ми ж з татом завжди поруч.

- Дякую…

Я набрала повні легені повітря, а тоді важко та голосно зітхнула. Нічого не лишалося, як приєднатися до цього «знайомства». Цікаво, як мене представлять жінці, яку я жодного разу у житті не бачила.

Віка схопила мене за руку, міцно стиснувши долоню та натягнула посмішку. Проводячи час із цією родиною, я все більше переконуюсь у нещирості цих людей.

Зайшовши в хол, відчула, як спітніли мої долоні. Мені було страшно зустрічатися зі своєю… рідною бабусею. Дідько, звісно страшно, бо ми незнайомі.
За столом я побачила жінку похилого віку, але вона була дуже красивою. Світле волосся вкладене гарно у на маківці, суворі риси обличчя та вишуканий одяг. Я б не сказала, що ця жінка матір мого батька. Вона занадто зберегла свою молодість, лише розтяжки на шкірі видавали вік.

Наші погляди перетнулися, тільки зараз помітила, що очі бабусі такого ж кольору як мої. Я спробувала посміхнутися, та мабуть, вийшло не дуже. жінка почала розглядати мене своїм аристократичним поглядом, вона не збиралася посміхатися у відповідь. Навіть натяку на посмішку не було. Я зітхнула… схоже знайомство буде важким.

- Що це за юна леді, Олеже? – не зводячи з мене погляду запитала тата.

- Це Аріна.

- Моя онука… - констатує. Дивуюся, звідки ж вона дізналася. Хоча, може тато говорив про мене.

- Впізнала? – дивується й тато. Помічаю Давида серед усіх. Він лютує. Йому явно не подобається те, що бабуся признала мене онукою.

- Важко не впізнати, - хмикнула. – твоя донька від того шлюбу, викапана я у молодості. – після цих її слів захотілося здійняти носика до гори й горло глянути на Давида. Ось так, викуси, бісів братик. Все ж не витримую й зупиняю на братові переможний погляд. Бачу, як він фиркає й шепоче, що це ще нічого не говорить. Закочую очі й знову дивлюся на бабусю.

- Я Аріна, - врешті кажу. Вирішую, що не виховано мовчати.

- А я Галина, люба, - посміхається. – твоя бабуся. Олег ніколи не знайомив нас, а шкода.

- Мені приємно, - я нарешті видихнула та розслабилася. Схоже, вона непогана людина. Підійшла ближче та потисла руку бабусі. Воно ж обхопила долоню двома руками.

- А мені як приємно, я завжди хотіла побачити тебе, але мала змогу бачити лиш одне твоє фото, і те, зроблене ще, коли ти була зовсім крихітною.

- Не думала, що вам щось відомо про мене, - щиро зізнаюся.

- Відомо, люба, - жінка знову посміхнулася. – не звертайся до мене на «Ви», я твоя бабуся, але не відчуваю ще себе старою, - сміється. – тому, просто Галина.

- Домовилися, - я щиро посміхнулася. – ви… ти сьогодні лишаєшся тут, так?

- Так, але ти, юна леді, зайняла мою звичну кімнату.

- Перепрошую, - ніяково підтискаю губи.

- То нічого, дитинко, гадаю твій татко знайде місце й для мене.

За вечерею бабуся весь час розповідала, що тато винен у всьому тому, що сталось і, що не було нагоди познайомитися раніше, бо він не піддавався її вмовлянням переїхати у місто. Я слухала історії, які бабуся розповідала з справжнім захватом. Від цієї жінки линуло якесь таке рідне тепло, що хотілося у ньому закутатися. Вперше тут я відчуваю підтримку, хоча й Віка з батьком добре до мене ставляться.

Давид з Ольгою були розлючені. Буквально. А коли Галина поклала рука на моє плече та з ніжністю обійняла, хлопець взагалі підірвався з місця, відкинувши стільчик та пішов геть.

- Який же у тебе невихований син, - фиркнула Галина. – тобі б варто було замислитися щодо армії, чи щось на кшталт цього.

- Моєму сину не потрібна дисципліна, - фиркнула Ольга. – з ним усе в порядку, просто хтось тягне у будинок різних…

- Припини! – почула різкий голос жінки, що сиділа поруч. Здригнулася й опустила погляд. – Аріна має більше право знаходитися тут, аніж ти.

- Звісно… - крізь зуби сказала жінка та встала з-за столу слідом за сином.

Декілька хвилин мертвої тиші та ніяковості, й тільки потім помічаю, як жінка знову натягує посмішку.

- Не звертай уваги, - шепоче на вухо. – ця жінка – змія.

- Як би це було неправильно, - так само тихенько шепочу. – але, не можу не погодитися. – вона засміялася, а я слідом.