Глава 14

- Ось так ти заговорив, тато? – хмикнув Давид. Він схожий на маленького ображеного хлопчика, у якого забрали щось цінне прямо з-під носа. – ти проміняєш рідного сина на неї? Донечка, так? Це ще слід перевірити хто вона така.

- Давиде, - батько глянув на хлопця грізним поглядом та піднявся з-за столу. – припини влаштовувати це шоу.

- Шоу? – здійняв брови хлопець. – а, може ця шахрайка припинить шоу? – Давид зціпив зуби й глянув на мене. Він його осудливого погляду мороз побіг шкірою. Мені стало незатишно, хотілося заховатися. Бляха. Бачучи його мені постійно хочеться ховатися.

- Аріна не шахрайка, годі з нею так розмовляти. Годі підозрювати у всьому, - чоловік видихнув. – вона твоя сестра і моя донька.

- Ти в цьому впевнений? – фиркнув.

- На всі сто, - спокійно мовив батько. – перевіряти цього ніхто не стане. Крапка. А, ти… ти багато чого не знаєш.

- Олег! – скрикнула Ольга. – припини це негайно.

Я помітила, як напружилася жінка. Віка теж напружилася, а про Давида взагалі мовчу. Очі хлопця блищали від нерозуміння того, що відбувається. Здається, лише ми удвох не знаємо із ним усього. Цікаво, навіщо вони приховують від нього минуле. Навіщо приховувати те, що вже давно пройшло. Ну не жив тато із ними, і що тепер? Але ж тепер вони родина.

Я зітхнула й опустила погляд. Схоже, цей хлопець і дійсно ніколи не прийме мене.

- Давиде, май повагу до усіх нас, піди одягнися, - спокійніше мовила жінка й склала руки ключем під підборіддям. Хлопець кинув погляд на неї, схоже, що йому не сподобалося її прохання, та все ж підійнявся і зник.

- Вмієте зіпсувати апетит… чортова сімейка.

Здається, останнє почула тільки я, або ж інші просто проігнорували таку його поведінку. Коли Давид зник за дверима вітальні, Ольга підірвалася й злісно глянула на тата. Її ніздрі розширилися, а руки стислися у кулаки. Віка мовчки спостерігала за цією картиною, власне як і я. тільки різниця між нами була у тому, що вона знала у чому справа, а я – ні.

- Ти з глузду з’їхав? – сичала вона на чоловіка. – для чого ти це робиш, Олеже? Хочеш усе зіпсувати, так?

- Припини, - спокійним тоном сказав батько. – сядь, Олю й снідай. Так легше думається. Давид дорослий хлопець, й рано чи пізно він дізнається про усе, я не бачу сенсу вберігати його від цієї інформації. Врешті, я маю пояснити йому звідки взялася Аріна, - тітка Оля перевела на мене погляд. Ми перетнулися очима й у її, я помітила справжнісіньке полум’я, присягаюся. Здавалося, що ця жінка готова мене роздерти, спалити, стерти. – він думає, що я зрадник, а це не так. – я важко проковтую згорток слини. Не зрадник… звісно, саме тому звідкись узявся Давид. У той час тато вже був з мамою, тому він точно їй зраджував із Ольгою.

- Не смій! – вона тикнула в тата вказівним пальцем, на обличчі читалося роздратування. – не смій йому розповідати через цю… пройдисвітку.

- Ольго, ти знаєш… - стримано почав тато. Він відсунув тарілку й знову підійнявся з-за столу. – знаєш, я ніколи не був із тобою жорстоким, але ти перетинаєш дозволену межу. Аріна моя донька й ти не маєш права її ображати.

- Донька, - фиркнула. – краще б її взагалі не було. – мачуха розвернулася та зникла за тими дверима, за якими ще нещодавно зник й Давид.

Зараз із братом я згодна повністю. Ну й сімейка.

- Пробачте, дівчата, - видихнув тато й поправив краватку на шиї. Він також пішов слідом за усіма, а ми із Вікою лиш переглянулися.

Доїдати ті сирники вже не було ніякого апетиту. Усе, що я зробила, це налила в склянку води та випила її залпом. Це жах, справді. Скільки загадок крутиться між членами однієї родини, яка візуально здавалася щасливою.

Коли ми з Вікою поверталися до кімнати, то почули, як тато із Ольгою знову сваряться. Вони так голосно це робили, що гримів увесь будинок. Віка махнула рукою та покликала мене за собою. Схоже, таке вище було буденним для них, а я й не влазила. Чомусь була упевнена, коли прийде час, я про усе дізнаюся.

- Хочеш познайомлю тебе із Ромою? Він тобі сподобається, - посміхнулася Віка, коли ми опинилися у кімнаті.

- Пробач, але після того, що сталося за сніданком, - я округлила очі та змахнула руками. – хочеться лиш забути усе те.

- Не звертай уваги, - дівчина знизила плечима.

- Важко не звертати уваги на таке. Ваша родина здавалася щасливою. Постійно усілякі інтерв’ю, фото, відео на телебаченні. Я думала, що тато любить Ольгу, саме тому й пішов від нас.

- Він любить, - якось ображено та різко заперечила сестра. – звісно, що любить.

- Звісно… - вирішила не сваритися ще й з Вікою, але чомусь була впевнена, що ми обоє знаємо інше. – ліпше розкажи про свого Рому. Як ви познайомилися?

- Ой… - Віка замислилася та широко усміхнулася й звела мрійливо погляд догори. – ми навчалися на одному факультеті. Ще з першого курсу, уявляєш? Але не були очно знайомі одне з одним. А потім, в інституті була вечірка на честь випуску, там ми й познайомилися. Разом випили, поговорили й Рома мене поцілував, а на наступний день запросив на побачення, - вона усміхнулася. – ось власне й все. Потім квіти, цукерки, тисячі побачень, знайомство з батьками, ну й пропозиція. Ось, - вона тицьнула на кільце.

- Красиве, - сказала я, усміхаючись. – я щаслива, що у тебе є Рома.

- А у тебе? – вона загадково глянула на мене.

- Що у мене? – здивувалася.

- Є хлопець там, у Калинівці?

- Ні, - сміюся. – звісно, що ні. Мені тільки шістнадцять, які хлопці.

- З усім тим ти працювала, правильно ж розумію?

- Так, офіціантом, - я кивнула й закусила губу. – тепер не звично без роботи.

- І, що не було ніякого красивого хлопця-клієнта? – дівчина підійняла брови.

- Не було, Віко, - різкіше відповіла. – це ж не якесь кафе-морозива. Це звичайнісінький бар. Звісно, у мене є друг, й здається, я йому подобаюся, але мені точно не до романтики.

- Ясно…

Ми ще трохи порозмовляли, а мої думки були весь час про те, що робити далі. Мабуть, треба знайти тата й запитати його, де я можу лишитися на ніч, адже ту кімнату зайняв Давид, а там всі мої речі. Та й спати із Вікою якось незручно, бо займаю її особистий простір.