Глава 11

Після того, як лишилася наодинці з запахом апельсина й кориці дихати стає утричі важче. Я не розуміла, чому Давид взагалі думає, що їхня родина завжди була цільною, якщо я пам’ятаю зворотне. Мій тато до десяти років точно жив зі мною та моєю мамою. Ми були цілком щасливими, допоки не сталось ось це все. Мені хотілося якомога швидше дізнатися усе, що приховує ця родина.

На автоматі ловлю очима дверний замок, й швидко дібравшись дверей, замикаюся зсередини. Так, більше не доведеться ділити простір із пихатим братцем.

Замотавшись у синю ковдру, я розумію, що, якщо не брати до уваги дизайн, то саме ліжко дуже комфортне, бо навіть не помічаю, як засинаю.

Навіть ранок настає швидко. Для мене. Принаймні, мені так здається. Але, прокидаюся не добровільно. Чую, як хтось надокучливо тарабанить у двері, які замкнула з вечора. У цей момент хочеться накритися подушкою, аби нічого не чути й ще хоча б декілька хвилинок провести у найзручнішому ліжку мого життя.
Але, стук не припиняється, тому важко зітхнувши, потягуюся та підіймаюся з ліжка, чимчикуючи сонним кроком на звук «будильника» сьогоднішнього ранку.

- Ну нарешті, - посміхається моя… ем-м, нова сестра. – я думала, що ти тут вже ноги відкинула, - дівчина закотила очі й склала руки на грудях.

Помічаю, що Віка при повному параді. Легкий макіяж, зачіска, сукня. І, коли вона встигла усе це, якщо тільки…

- Вже дванадцята, - докірливо. – ми домовлялися провести день разом, - нагадує дівчина. – вже всі поснідали, тільки тебе не хотіли будити, я чекала-чекала, а тоді не витримала, ось. Власне, прийшла по тебе, бо думала, що щось сталося.

- Я ще ніколи так міцно не спала й… так довго, - округлила очі. Тепер до мене дійшло, що вже обід. Я й дійсно ніколи не спала так довго.

- Отже, у Давида зручне ліжко, - хмикає та заходить усередину кімнати.

- Дуже, - позіхаю та замикаю двері за нами.

- То ти збирайся, я тебе буду чекати.

- Прямо зараз? – з надією здіймаю брови.

- Так, - радісно киває головою. Знову позіхаю, прикриваючи рота долонею, а тоді чухаю голову.

- Ну добре, - зітхаю.

- А ти… - Віка тицяє пальцем на двері та смішно надуває губки й зводить брови. – навіщо замкнулася? Братик приходив, так?

- Мала нагоду познайомитися із ним, - роздумую декілька секунд. – ближче.

- Він тобі щось зробив? – налякано.

- О, ні, - легко посміхаюся й складаю на грудях руки. – я не із тих, кого легко образити. Але, здається я йому не подобаюся, - хмикаю.

- Це можна змінити, - стенає плечима сестра. – у Давида був складний період у житті, тому зараз він такий. – Віка дивиться на стелю, щось роздумує, а тоді додає. – трохи дивний. Гадаю, йому важко сприйняти новину про те, що у нього є сестра.

- Так, він наполягав на тому, що у вас постійно була ціла сім'я, - кажу відверто. – але ж, насправді тато жив з нами до моїх десяти, а Давиду тоді було вже дванадцять.

- Він цього не пам'ятає, - коротко відповідає Віка, чим шокує. – Для нього ми завжди були сім'єю. Так і має лишатися.

- А що з ним трапилося?

- Я… я не гадаю, що саме я повинна про це розповісти тобі, - каже трохи винувато. – це було б неправильно.

- Ясно, - коротко відповідаю. – ти звісно розворушила мої фантазії.

- Тобі розповість тато, або сам Давид… колись, - підтискає губи сестра. – ну все, йди збирайся. Тато сказав, що тобі потрібен одяг, навіть дав нам кредитку.

Давид

Побачити у батьківському домі дівчину, яку вчора довелося рятувати від місцевих мудаків – дивно. Не те слово, як дивно. Гадав, що вона виявилася черговою мисливицею за статками батька. Краще б так воно й було, а не те, що я почув від своєї родини. Вона, чорт би її побрав, моя сестра? Це просто неможливо, хіба що батько зраджував матері? Не здивуюся такому повороту подій. Він її ніколи не кохав, удавали, щасливу родину перед нами з Вікою, перед ЗМІ, перед країною, але усе занадто очевидно, коли не щиро.

Переїхати від них було найліпшою ідеєю за усі вісімнадцять років, присягаюся. Спостерігати за жахливою грою акторів драмо-комедії та удавати те, що ти віриш у цю гру – таке собі задоволення.

- Давиде, на п'ять хвилин, - суворо кидає батько, коли лишаємося утрьох. Я, мати та він. – у моєму кабінеті.

- Олег, не чіпай його, - закотила очі матір. – він й так давно не приїздив до нас.

- У тому то й справа, - фиркнув батько й косо глянув на жінку, а тоді пішов у бік кабінету. Я ж проігнорував цю розмову й пішов слідом.

Батько дістав з бару у кабінеті віскі та келих, а ще кубики для напою. Закотив очі, розуміючи до чого буде ця розмова. Слухати про свою сестру та настанови щодо неї не хотілося, але доведеться.

- Чого ти хотів? – фиркаю. Новина про цю Аріну не залишала мене. Якщо, зі зрадами батька можна було б миритися, то от із новоспеченою сестричкою бажання не було зовсім.

- Май повагу, - спокійно. Заповнює келих, займає крісло й заглядає в очі. – як би ти не хотів цього, але Аріна – моя донька. Просто прийми це.

- Прийняти? – хрипло, опираючись на стіл кулаками, шепочу. – мені прийняти це?!

- Так, - спокійно продовжує.

- Ми навіть не знали про її існування, - гиркаю крізь зуби. Тілом бушує лють, хочеться самому спорожнити келих з рідиною. Кидаю на батька злісні погляди.

- Я розповідав вчора про Аріну, - робить ковток, кривиться, а тоді відставляє склянку. – тебе не було за вечерею. Як і завжди, - з докором та розчаруванням.

- То це ти той самий батько, який відправив нещасну доньку у глухомань за покупками? – хмикаю, розтягуючи на обличчі зухвалу посмішку. – скільки їй? Вона явно ще дитина.

- Аріні шістнадцять.

- То ти зраджував мамі, - констатую.

- Все не так просто.

- Я й не кажу, що зрада – це просто, - сичу. Стискаю зуби, відчуваючи, як лють з'їдає із середини.

- Не чіпай Аріну, - наказовим тоном гарчить батько. – навіть не думай провертати із цією дівчиною свої ігри. Ти вже не той маленький хлопчик, навколо якого крутиться увесь світ, зрозумів?