Глава 10

- Давиде... Аріна, вона моя донька, - чоловік почесав бороду та змахнув руками. – моя рідна донька з попереднього шлюбу.

- З якого шлюбу? Вона ж... дідько, вона явно молодша мене, якого в біса шлюбу?

- Все складно...

- Братику, - Віка схопилася та побігла до хлопця, хапаючи його за руки. – Аріна хороша дівчина, вона тобі сподобається, справді.

- Ми знайомі, - Давид фиркнув й запустив пальці у волосся. Його темні очі, здається, стали ще темнішими, а ніздрі були широко розширені від злості.

- Ви знайомі? – батько з сестрою у один голос.

- Звідки? – Віка морщить носика. Я зітхаю й опускаю погляд, тільки не це.

- Хто б сумнівався, - іронічно пропищав голос Ольги. Ця жінка не сподобалася мені відразу. Це я маю її ненавидіти за те, що зруйнувала моє життя. Буквально.

- Вона втрапила у халепу вчора, - брат тицьнув у мене пальцем. Наші погляди перетнулися й я відразу замотала головою. Прошу поглядом, аби не казав, бо батько точно буде хвилюватися, а ще... я збрехала, що нормально доїхала. Збрехала, чорт забирай.

- Аріна? Вона ж тільки приїхала, коли ви встигли зустрітися, якщо навіть не були знайомі? – цікавість дівчини не вщухала.

- Що тут відбувається? – гнівається батько. – яка ще халепа? І, взагалі, як ви познайомилися?

- Мали нагоду зустрітися, - через зуби відповів Давид. Схоже, я йому не сподобалася й від такої реакції було якось лячно. – навіщо ти приволік цю помилку природи у наш будинок?

- Давиде! – гиркнув тато. Його погляд став суворим й здавалося, ще трішки й моєму брату буде непереливки. – май повагу й слідкуй за тим, що говориш. Аріна моя донька, а ще сестра Віки й твоя теж. Від сьогодні ця дівчинка житиме тут, разом із нами, як повноцінний член нашої родини, й зараз ми усі сядемо за цей стіл й проведемо… сімейну вечерю. Разом. – робить акцент на слові «сімейну».

Всі мовчать. Давид досі розглядає мене так, наче я найжахливіше створіння, яке спаплюжило усе його життя. Мабуть, саме так воно і є, адже я відчуваю… мала б відчувати те ж саме, та тепла зустріч батька й Віки щось розворушили у моєму серці.

Тато пішов уперед, займаючи місце за столом, Ольга навіть не підіймалася. Віка вела Давила, обхопивши його обома руками за лікоть. Мій брат був розгніваний, а ця дівчина, схоже мала здатність його заспокоїти, або ж мені це просто здалося.

Тепер я не відчувала себе комфортно, мені було навіть дуже не затишно. Хлопець пропалював у мені діру своїм темним поглядом, а я лиш опускала очі, аби не перетинатися з його.

Слова батька про власну квартиру Давида давали надію на те, що мій братик піде відразу, як трапеза закінчиться. Але, коли всі встали з-за столу й Віка пішла показувати мені мою кімнату, я зрозуміла, що Давид нікуди не поспішає.

Все ж думати про пихатого братця не хотілося, тому я дозволила собі сконцентрувати увагу на новій кімнаті, хоч й давалося це погано.

Темні сині стіни, коричневий ламінат на підлозі та ліжко таких же темних відтінків, як і всі інші меблі. Тільки стеля біла, хоч щось світле у такій чорній дірі. А ще якісь дурнуваті плакати з рокерами на стінах. Суцільний жах. Тут було зовсім незатишно, я б змінила усе, але це не моя кімната і не мій будинок.

- Як тобі? – вибила з роздумів сестра. – не кімната для принцеси, але з усім тим…

Я оглянулася знову навколо себе. Це правда, до кімнати принцеси тут далеко, та навіть й до кімнати принца не близько. Але, радію і цьому. Щиро.

- Швидше, кімната Дракули, - зітхнула я. – не ображайся, звісно. Я рада й цьому, бо могла б взагалі опинитися на вулиці. Але, ось ці плакати я б точно утилізувала, - Віка засміялася, а я за нею й собі. – чия це кімната?

- Давида, - дівчина скривила обличчя. – інших не має, тобто є, але всі вони гостьові й тато не хотів тебе селити у якусь із них, не облаштувавши попередньо спеціально для тебе.

- А як же Давид? – я здивувалася такій позиції та й взагалі. У чому проблема жити у гостьовій кімнаті дому?

- Давид точно не залишиться в батьківському домі, - вона засміялася й замотала головою. – тим паче після вашого знайомства, але… раптом що, я завжди рада компанії. Моя кімната відразу за ванною, а ванна поруч із кімнатою брата.

- Дякую, - я посміхнулася. – сподіваюся, нічого жахливого не трапиться й мені не доведеться кочувати до тебе.

Віка кивнула й впала на ліжко хлопця. Я помітила, що тут не було аромату стиглих апельсинів. Схоже, Давид тут і справді з'являється дуже рідко. Я впала поруч із сестрою й ми повернулися одна до одної обличчям.

- Знаєш, я завжди мріяла про сестру, - щиро зізналася вона. – щоб розповідати усі свої дівочі таємниці, обговорювати хлопців й просто проводити вечори за переглядами фільмів. Це так круто.

- Я теж… завжди хотіла брата чи сестру, але у мене немає нікого, - я нервово облизала губи. – вірніше, тепер є, але не було раніше. Принаймні, ти маєш Давида, й здається, у вас непогані стосунки.

- Це так тільки здається, - фиркнула Віка та підійнялася, займаючи позу лотоса. Я повторила з дівчиною, спираючись на руки. – він звик усе контролювати та захищати мене від усіх та всього. Буквально. Мені вже двадцять три, а я тільки, як рік у стосунках, бо Давид вистежував усіх моїх залицяльників й пояснював, що зі мною краще не «дружити», - Віка перекривила слово «дружити», показуючи його у лапках. Я засміялася й знову впала на ліжко.

- Шкода, що все склалося так.

- Мені шкода, що тобі довелося пройти через усе це, - дівчина погладила мене по плечу. – тато вчора усе розповів нам із мамою. Як би повернути час та дізнатися про твоє існування, я б власноруч привела тебе у цей дім, як тільки стала свідомо думати.

Я лиш усміхнулася, а з кутиків очей покотилися сльози. Я не могла повірити у те, що моє життя нарешті змінилося. Тепер я не змушена шукати причин, аби втекти з дому, дивитися на незмінну картину, як дядько Сашко п'є своє пиво, а мама робить усе лиш для нього, зовсім не звертаючи уваги на мене, та й я не опинилася на вулиці. Тато прийняв мене і це головне, а з Давидом ми обов'язково налагодимо стосунки, бо все ж ми брат та сестра, й ніхто у цьому не винен. Врешті, через те, що сталося багато років тому, тепер я маю брата та сестру.