Глава 9

Діставшись свого номера, зрозуміла, що добряче замерзла, поки йшла вулицею у спробах знайти хоч когось. Навіть перебування в автомобілі брата не зігріло. Я настільки вгрузла у власних думках, щодо життєвих обставин, які зібралися навколо мене, що забула про усе на світі. Замкнувши за собою двері номера, притулилася до них спиною.

Приміщення відразу пропахло різким, але водночас приємним запахом апельсину з корицею. Це нагадувало чимось новий рік. Ні, не ці, які були минулих шість років, а той особливий, коли тато був з нами. Я заплющила очі й посміхнулася, а тоді пригадала…

Тато. Я ж мала йому подзвонити.

Швидко дібравшись ліжка я почала шукати у тумбі зарядне, яке для чогось виклала, коли йшла з готелю. Ліпше взяла його із собою, принаймні змогла б підзарядити телефон десь у кав’ярні й точно не втрапила б у чергову халепу.
Ввімкнувши у розетку блок, протягнула шнур до смартфона й ввімкнула його. На екрані з’являлися пропущені дзвінки один за одним. Всі вони були від тата, два від Ніка й лише один від мами. Знову…

Як тільки я з’явилася у мережі, на екрані засвітився вхідний дзвінок. Батько. Схоже, він і справді хвилюється за мене, а це приємно тішило.

- Аріно, чому ти поза мережею скільки часу? – відразу стриманий голос на тому кінці слухавки. Дивно було розуміти, що за тебе хтось переймається.

- У мене вимкнувся телефон, - коротко відповіла. Не знала, що ще маю додати. Розповідати про тих хлопців та зустріч із Давидом зовсім не хотілося.

- Господи… я ледь з глузду не зійшов, - видихнув чоловік. – у тебе все добре? Ти знайшла дорогу до готелю?

- Так… - витримала паузу, пригадуючи останні події. – я доїхала автобусом. А, у тебе як справи… із родиною? – з обережністю. Задала питання. Мені й справді було цікаво, чи розповів він про мене.

- Давида не було за вечерею. Ольга із Вікторією знають про тебе… знають, що у мене є донька й знають, що ти тут, у Києві. Гадаю завтра я зможу вас усіх познайомити.

- Зрозуміла. Вже пізно, я б хотіла відпочити.

- Звісно. На добраніч, доню, - останнє звучить з ніжністю. Не знаю, як реагувати на це. Так, я готова пробачити чоловікові усе, але… як можна не спілкуватися скільки часу, а тоді випромінювати таку ніжність? Та все ж, мені вона приємна та якась… така довгоочікувана.

- Добраніч.

Прийнявши душ, замоталася у рушника та почала змивати із себе косметику. Я досі не могла повірити у те, хто саме став моїм рятівником. Тільки зараз я зрозуміла, як могла накосячити із тим, що розповіла Давиду про свого… нашого батька. Адже, усе могло скластися інакше. Виявляється Давид не був на сімейній вечері, а міг бути, і тоді б точно знав, що у нього є сестра, яка ні звідки з’явилася у Києві, у готелі «Казкові ліси». І, до усього, моя розповідь, яка збігається із розповіддю нашого батька. Видихнувши, я зрозуміла як мені сильно пощастило, інакше хто знає, чим би закінчилася наша перша зустріч.

Одягнувши нічну сорочку, покрокувала до величезного ліжка. Якщо говорити відверто, то, здається, таке велике бачу вперше у своєму житті. Коли лягла під ковдру, згадала про нашу розмову із татом щодо мами. Він обіцяв розібратися з усім цим й повернути мені мій будинок. Але… зараз я цього точно не хочу. Усе, що наговорила жінці було лиш виплеском емоцій, які бушували у мені від несправедливості. Я точно знала, що її щось тримало поруч із дядьком Сашком, у те, що це любов, вірилося важко. Та й псувати її життя не хотілося.
Зітхнувши я дістала свій телефон з тумби. Він вже був повністю зарядженим. Знайшовши на робочому столі значок «Інстаграм», тицьнула по ньому пальцем й перед очима відкрилася оновлена стрічка. Хоча я й називала себе дівчиною із провінції, але добре знала, що таке соціальні мережі й як ними користуватися.
Тепер після зустрічі із татом, мені не було так страшно дивитися на фото їхньої родини. Швидше, неприємно та образливо, а це вже зовсім інша справа.
Тільки у голову закралася думка про те, аби знайти профілі своїх брата та сестри, пригадала про Микиту. Я ж навіть не знаю, як він доїхав додому й чи усе гаразд. Цей хлопець зробив для мене занадто багато й зараз я відчувала себе невдячною.

Наклацала номер Микити й натиснула на виклик. Декілька гудків й на тій лінії знайомий голос.

- Нарешті, - почула, як Микита роздратовано випустив повітря. – я хвилювався, а тобі схоже вже не до мене.

- Це не так, пробач… просто, день видався насиченим. Як ти дістався дому?

- Якщо коротко, то я ще ніколи не бачив таких заторів, - він посміхнувся і я це відчула. – стомився, але зараз вже все добре, лиш хвилювався за тебе.

- Усе добре, після зустрічі із батьком я ще вирішила поїхати до магазину, бо навіть не мала у чому спати, - швидко протараторила. Мені хотілося йому розповісти усе. – ти не повіриш з ким я зустрілася там.

- Не повірю, - він засміявся. – у мене навіть здогадок немає, Ріно.

- З Давидом, - зітхнула. – уяви, у такому великому місці, доля звела мене саме із рідним братом у перший же день.

- Здається, ти не відчувала до нього теплих почуттів, - Микита хмикнув.

- Я й не відчуваю, але усе це так дивно. А ще… ще батько сказав, що у нас із ого сином у мобільному номері різниться лиш одна цифра.

- Збіг, - на одному подиху. – він тобі сподобався?

- Я ще не знаю, але… все одно, саме через нього розвалилася наша родина.

- Ти не знаєш усіх обставин, все ж він твій брат, - сказав Нік. – рідний брат, а твій батько прийняв свою доньку, навіть не вагаючись. Гадаю, що у всій цій історії ховається якась невидима деталь, яка і змінила усе.

- Мабуть, ти маєш рацію. Завтра я з ними познайомлюся, - я посміхнулася у слухавку. – можливо, нарешті моє життя налагодиться.

- Я б дуже цього хотів, Аріно, - він майже пошепки сказав це. – ти заслуговуєш, я вже казав раніше. Я щасливий, що батько прийняв тебе, протилежне його рішення розбило б твоє серце.