Глава 8

Коли батько обійняв мене, якесь невидиме тепло хвилею пройшлося тілом. Мені вперше було так добре за останні роки. Навіть мамині обійми не були такими. Лише година із чоловіком з минулого, але… таким рідним чоловіком, і я вже ладна повірити у будь-які слова, що випускають його губи. Мабуть, на такий його вчинок дійсно була вагома причина, інакше б він не прийняв мене зараз, та й точно не вишуковував у соцмережах, а тим паче не роздруковував фото й не носив його із собою у гаманцю. Я проковтнула важкий кім, який став посеред горла від усіх цих подій, а тоді сказала:

- Не можу повірити, що ти не прогнав мене, - вийшло трохи невпевнено. Голос тремтів.

- Я не міг тебе не прийняти, - він посміхнувся. Я чула, як і голос батька тремтить. Він хвилюється, звісно. – ти моя донька, й я… чекав моменту, коли ми знову зустрінемось. А твій будинок, - він видихнув важче. – я з цим розберуся. Пробач, що змусив тебе пережити усе це.

- Не потрібно, - я замотала головою та відступила на крок. – не хочу, аби мама лишилася без даху над головою. Й так уся її зарплатня йде на те, аби утримувати дядька Сашка.

- З цим екземпляром також слідувало розібратися.

- Тут я б не заперечувала, але нехай мама сама обирає з ким їй жити, - я змахнула плечима, а тоді кинула погляд у бік Микити. Я зовсім забула про хлопця.

- Я, мабуть, піду, а вам слід лишитися наодинці, - сказав хлопець та з ніжністю потер моє плече. – бачу, що все склалося вдало, а твої речі я привезу, куди скажеш.

- Не потрібно, - батько замахав головою. – ми купимо усе нове. Нехай Аріна забудеться про своє минуле життя.

Ми обійнялися із Микитою, а тоді він потиснув батькові руку. Чоловік віддячив хлопця за те, що той був поруч, коли мені потрібна була допомога. Тато навіть пропонував Ніку гроші в знак винагороди, але він відмовився. Мій друг завжди був таким, завжди йшов на поміч, а я навіть не помічала цього. Важко видихнувши, я провела хлопця поглядом. Тільки тоді, коли принесли їжу. згадала, що він навіть нічого не їв.

Ми пообідали із татом, а тоді чоловік відвіз мене до якогось неймовірно-красивого готелю, який розташовувався за межами Києва. Це не дивно, напевно батько знає, що робить, адже він казав, що ніхто не має знати про мене, інакше розпустять брудні чутки.

Мій номер був на третьому поверсі, вікна виходили на дорогу, з якої виднілося багато дерев. Всередині красивий стриманий дизайн. Молочного кольору стіни, на яких висіли трохи темніші картини-абстракції. Ліжко посеред кімнати неймовірного розміру та комод із шафою купе. Трохи далі були ще одні двері, які вели до особистого туалету й душової.

- Тут гарно, - сказала я, обертаючись. – дякую тобі ще раз.

- Не має за що дякувати, Аріно, - батько усміхнувся, але я бачила сум у його очах. – це все наслідки моїх вчинків. Я б хотів усе виправити, але це не можливо.

- Ти говорив, що розповіси, чому пішов тоді, коли ми будемо на самоті.

- Я… я не готовий до цього, пробач мені. За усе.

- Сподіваюся з часом я зрозумію тебе, - я лише мотнула плечима й сіла на ліжко. Мені стало сумно, бо я пригадала, що зовсім не брала із собою речей. – як я можу дібратися міста?

- Навіщо тобі? – він здійняв брови, а тоді глянув на наручний годинник. – скоро стемніє, а ти сама у чужому місті.

- Я б хотіла придбати якихось речей, бо у мене взагалі нічого із собою, крім документів та грошей.

- Хочеш, мій охоронець привезе тобі усе, що потрібно.

- Не думаю, що це безпечно, до того ж саме четверта година, сутеніє значно пізніше, а у мене є карта, - я дістала мобільний та підійняла його так, аби батько бачив. – я б хотіла ознайомитися із містом.

- Тоді я викличу тобі таксі, й… лиши мені свій номер, я напишу, аби не хвилюватися.

- Звісно, - я швидко підійнялася та пішла у сторону чоловіка. Він витягнув свій смартфон. Його телефон був значно дорожчий мого, новесенька модель відомого бренду. Звісно, чому тут дивуватися. Вбивши цифри свого номеру, я натисла на виклик й за мить почула сигнал свого мобільного. – готово.

- Дивний збіг, - тато покрутив телефоном. – у мого сина такий самий номер, як твій, лише остання цифра інша, - він хмикнув. – буває ж таке.

- Дійсно… - я сухо відповіла. Чомусь було неприємно слухати про інших його дітей. Мабуть, я просто заздрила їм, що вони мали змогу рости у повноцінній родині.

- Мені вже час їхати, сьогодні сімейна вечеря, - він обійняв мене та поцілував у чоло. – гадаю, за нею розповім про тебе. Я викличу тобі таксі до центру міста, коли їхатимеш назад, то зателефонуй, або надішли СМС, аби я викликав його тобі й до готелю. Так мені буде спокійніше.

- А, якщо хтось із твоєї родини побачить дзвінок чи СМС?

- Байдуже, - він видихнув. – я поясню, але я маю знати, Аріно, що з тобою усе гаразд.

- Дивно усе це…

Батько підійняв брови. Я бачила у його очах цікавість, але він не сказав ні слова.

- Мені час.

- Бувай.

Тато пішов, а за декілька хвилин за мною приїхала машина бізнес-класу. Не звично було їздити у таких автомобілях, а це вже, до речі, вдруге за лише один день.

Як виявилося, до центру їхати не так вже й довго, а я гадала завжди, що Київ дуже велике місто. Хмикнувши від власних думок, я вийшла з машини біля невеличкого торгового центру. Не те, що звикла бачити у кінофільмах, в яких красувалася столиця, але впевнена, що й тут знайду щось для себе.

Пройшовши декількома магазинами, я обрала собі нічну сорочку з хорошою знижкою, а ще джинси та кофтинку. Закінчивши із речами, ще купила зубну щітку та пасту й резинку для волосся. Гребінець, на щастя, завжди мала із собою.
Хоча здавалося, що зробила я усе це швидко, та глянувши на годинник, зрозуміла як сильно помилялася. минуло вже більше трьох годин, а я розраховувала встигнути усе ще до сутінок, аби й самій не було страшно повертатися до готелю. Годинник показував без чверті дев’яту.