Глава 7

- Чому ми тікаємо? – батько ігнорує. Микита йде поруч. Знаю, він не залишить мене на самоті із чоловіком.

Вирішую більше не говорити, поки сам не почне розмову. Чесно, я вже розумію, що буде далі. Він холодний, він не відчуває зовсім нічогісінько до мене. Батько навіть не обійняв, лише захотів швидше втекти, а я як наївна дурепа кинулася у його обійми.

Всі троє йдемо мовчки, ще осторонь охорона. Дивно опинитися у такій компанії, але, що робити, коли твій батько дуже відома людина на усю Україну.

- Сідай, - відмикає переді мною двері чорної іномарки. Дорога машина, ще з вулиці пахне шкірою та якимось ароматом свіжості. Хмикаю під ніс. Це не та старенька машина Микити. Звісно ж... куди нам братися до таких, як сам Олег Бельський.

Займаю місце позаду, й дивлюся на хлопця, а тоді на батька, які ще лишилися на вулиці.

- Він поїде з нами, - заявляю.

- Тоді попереду, - суворо кидає.

- Ти не радий мене бачити, так?

- Ні, Аріно, радий. Просто, такі обставини. Це твій хлопець?

- Друг. Єдина людина, яка лишилася у моєму житті, - зітхнула. Батько покосився в нерозумінні.

- А мама? З мамою усе добре? – я помітила, що він наляканий та стурбований.

- З мамою усе прекрасно, - фиркнула.

- Тоді, чому ти тут? – здивовано запитує.
- У неї новий чоловік, - підіймаю кутики губ у нещирій посмішці, переминаючи нервово у пальцях сукню. – гадаю, ти знаєш про це.

- Знаю, - киває.

- Ми з ним трохи розбіглися у поглядах, - змахую плечима.

- Вони вигнали Аріну із дому, - рикає Микита. Кидаю на нього гнівний погляд та відчуваю як червоніють мої щоки. Батько губиться, не розуміє почутого. – посеред ночі, у сильну зливу. Дивно, що Аріна лишилася здоровою.

- Нік... – засичала.

- Що цей хлопець має на увазі? – батько прокашлявся. Його погляд став сердитим. Помітила, як чоловік стиснув зуби та кулаки.

- Точно, перед цим цей... кхм... забрав у Аріни всі її зароблені гроші.

- Гроші? Ти працювала? – зводить брови. – я робив переводи на ім’я твоєї матері кожного місяці. Суми були такими, що ви б не мали потребувати нічого.

- Ти висилав нам гроші? – тепер дивуюся я. – вибач... просто мама завжди говорила, що у нас не має навіть на те, аби купувати нормальну їжу.

- Аріно! Що має на увазі твій, - батько зробив паузу та кинув погляд на хлопця. – друг?

- Я працювала в барі у нашому містечку, досить довго. Неймовірно втомлювалася, фактично не брала вихідних. Я не хотіла брати у мами грошей й жила на свої, а частину відкладала. В той день, коли усе сталося пішла на прогулянку, то був мій перший вихідний за дві вадкі неділі, - я нещиро усміхнулася й зітхнула. – коли повернулася, почала з мамою розмову про те, що хочу навчатися і маю збереження, що хочу від неї лише невеликої допомоги, та коли полізла за своїми грішми, там їх не виявилося. Їх забрав дядько Сашко, сказав, що я повинна відпрацьовувати їжу та проживання у будинку.

- Покидьок, - фиркнув батько та потер бороду. У його очах скакали бісики й це було дуже помітно.

- А мама?

- Мамі давно на мене байдуже. Вона попросила мене зібрати речі та знайти тебе, оскільки дядька Сашка не влаштовує моє перебування у будинку.

- Це твій будинок. За законом твій, Аріно.

- Він у власності мами, - я зітнула плечями. – загалом, мені не було більше куди звернутися. Я б і не шукала тебе, як би хазяйка квартири, у якій живе Микита, не пригрозила йому тим, що вижене його на вулицю, якщо я не з’їзду.

- Ти жила із цим хлопцем?!

- Ні... ні. Лише дві ночі, мені просто не було куди йти.

- Ти могла відразу знайти мене.

- Я навіть не знала твого номеру телефону та адреси. Загалом, мені у цьому теж допоміг Микита.

Батько ігнорував, я теж більше нічого не казала. Мені було образливо, в голові ще досі крутилося те, що він ніяк не відреагував на те, що я кинулася в обійми.

- Ти мене не обійняв... а я була готова пробачити тобі усі шість років відсутності та зраду.

- Все складно, Аріно, - батько запустив долоню у волосся. – за мною слідкують журналісти повсюди. Як би ми обійнялися ЗМІ вже б сьогодні випустили новини й перекрутили усе так, що ти б виявилася моєю коханкою чи того гірше. Я маю підготувати дружину та дітей.

- Ясно...

- Я радий тебе бачити, справді... Я дуже сумував, - чоловік поклав долоню поверх моєї, а мене наче струмом вдарило у цей момент. Я давно не відчувала чогось подібного. Та й за останні п’ять років звикла, зовсім не отримувати її.

- Чому ти нас покинув?

- На це були причини. Вони були важливими, я мав бути із Ольгою. Хотів би поговорити про це наодинці, - батько знову кинув погляд на Микиту.

- Нам було важко без тебе. Мама ледь не зійшла з розуму, але ми підтримували одна одну, та все це тривало лише рік, а далі з’явився він. Він зруйнував наше нормальне життя.

- Я виправлю все між нами, Аріно, обіцяю.

- Чому ти не з’являвся? Я так потребувала у тобі, мабуть, як би ти з’явився на порозі я б забулася про усі образи і минуле.

- Я не міг. Та я був поруч на відстані, твої фото завжди були поруч зі мною, ось, - він дістав із кишені гаманець. Відкрив його й показав моє фото. Це не маленька дівчинка, ні, воно було зроблене нещодавно. Я звела брови, не розуміючи де він його узяв, адже це селфі. – фото з твого профілю. Я його роздрукував.

- Точно, - я посміхнулася. Чесно кажучи, була здивована.

- Ви голодні?

- Так, але ж журналісти...

- Я знаю ресторанчик, куди вони точно не подадуться.

Ми погодилися на пропозицію тата й вже за деякий час сиділи за столиком ресторану. Він не був якимось вишуканим, та й знаходився посеред лісу. Без перебільшень. Людей було мало, власне й столиків теж. Ми обрали пюре та шашлик, а до усього цього компот.

- Я знайду для тебе... вас, готель, підготую свою родину до такої новини й заберу тебе до себе. Усе робитимемо поступово, ніхто крім Ольги не знає, що у мене є ще донька.